Десь із-за гребеня гори долинала пісенька Паккі, та, віддаляючись, нарешті затихла зовсім.
— Ну так! — мовив Ярро, та так голосно й несподівано, що Тіурі аж здригнувся. Він узяв свою торбу, підвівся і, дивлячись на Тіурі зверху, сказав: — Я йду геть.
Тіурі здивовано витріщився на нього.
— Ідеш? — повторив він.
— Піду назад, — показав Ярро на схід. — Поки ще сам можу знайти дорогу.
— Але чому?! — скочив на ноги Тіурі.
— Не розумієш?
— Ти ж хотів іти на той бік!
— А ти й повірив? Повірив, коли я тобі сказав? -Ярро проштрикнув його поглядом.
— Я не мав причини не вірити тобі, — заговорив Ті-урі, але спинився й почав знову: — Та ні, не в тім річ. Я маю на увазі... Невже ти подумав, що я не хочу йти з тобою разом?
Він знову змовк, підшукуючи потрібні слова. Те, що юнак сказав, було неправдою: він сумнівався в Ярро і не хотів, щоби той ішов разом з ним!
— Ти не довіряєш мені, — похмуро посміхнувся Ярро.
— Я довіряю тобі. — почав було Тіурі, але сам себе перебив: — Ярро, я нічого не маю проти тебе! Я хотів би тобі все пояснити, але не можу, бо якщо немає довіри, то навіть нема чого й говорити. Ти можеш спокійно йти з нами.
— Ой, та помовч уже! — гиркнув Ярро. Він відвів погляд і знову втупився в стежину. — Ти був правий, не довіряючи мені, — вимовив він нарешті, не дивлячись Тіурі у вічі.
— Що?! — Тіурі був приголомшений.
Ярро зиркнув на нього.
— Не розумієш? Пояснити? — запитав він вдруге. — Я одразу зрозумів, що ти не налаштований іти зі мною. Та мені було, власне, все одно — я міг би йти услід за тобою. Чого я не втямив, так це чому ти покликав мене йти разом. Я подумав: тут або дурість несусвітня, або кмітливість: краще мати ворога перед очима, аніж дозволити йому таємно крастися позаду. Хіба не так? -Він знову глянув на Тіурі: — Дурістю чи хитрістю, але ти мене переміг. Я повертаюся. Тобі більше не доведеться мене остерігатися.
— Але чому? — прошепотів Тіурі.
— Усе ще не второпав? — спитав Ярро вже втретє.
Звісно, Тіурі вже зрозумів, але хотів переконатися, що розуміє правильно, й дізнатися більше.
— Кажи прямо, Ярро, не мудруй, — наполягав юнак.
— А бодай тобі!. — вигукнув Ярро, гнівно блискаючи очима. — Гаразд, якщо ти цього хочеш! Мені нема чого робити по той бік гори. Мене послали вбити тебе й подбати, щоб король Унавен ніколи не отримав листа, якого ти носиш при собі! Але я не зможу цього зробити. Ти врятував мені життя! Якщо б ти справді мені не довіряв, то ніколи не вчинив би того божевілля. Я зроду так не зміг би зробити. Тим вчинком ти обеззброїв мене. Мене неначе жаром обсипало. Я не можу тебе вбити. І не хочу.
Запанувала тиша. Ярро опустив голову, немов соромлячись себе.
— Дякую, — спромігся нарешті промовити Тіурі.
Ярро зареготав:
— Це просто казна-що! Ти ще дурніший, аніж я думав! Дякувати за те, що я тебе не вбив!
— Ні, не зовсім так. Я вдячний тобі за те. так, за те, що ти.
Він замовк. Дякувати справді було нерозумно. І все-таки він був вдячний Ярро. Може, тому, що подолав у собі злість щодо нього?
Ярро перервав думки юнака.
— Тепер я це знаю, — сказав він. — І не думай про мене краще, аніж я є! Там, над прірвою, я збирався скинути тебе вниз, але перечепився й упав сам. Схоже на повчальну історію, так? Я думав, що я вже там... але ти. — він обірвав себе: — Ну, ось і все, — говорив він уже спокійно, — я вбив багатьох, але тебе не можу. Іди з миром. Може, ти й досягнеш своєї мети, але це вже не мій клопіт.
— То тебе було послано вбити мене? — спитав Тіурі. — Ким? Ти один із Червоних Вершників? Тебе послав Чорний Лицар з Червоним Щитом?
— Так, я один із Червоних Вершників, і Чорний Лицар з Червоним Щитом — мій сеньйор.
— Хто він такий?
— Тебе це не обходить, — відказав Ярро. — Доста й того, що через тебе я вперше не підкорився його наказу.
— Але. але ж тепер ти знову повернешся до нього?
— Я ще не знаю, що робитиму, — відповів Ярро сердито. — Це моя справа. Ми ніколи більше не зустрінемось.
— Не думаю, що це гарна ідея — повернутися до нього, — мовив Тіурі.
— Ти ще й повчатимеш мене?! Імовірно, мені й не можна буде повернутися: він не поважає вояків, які не спроможні виконати його доручення. Але, кажу тобі ще раз, це вже мій клопіт.
— Ні, — заперечив Тіурі, — не зовсім так! Можливо, ми більше ніколи й не побачимося, але, так би мовити, завдячуємо один одному за врятоване життя. і, отже, також за все, що робитимемо в майбутньому.
Ярро на мить замислився.
— Може, й так. Може, і справді все так, як ти кажеш, і між нами з’явилося щось спільне. Але в кожного з нас — свій шлях, хоча мій може бути й іншим, аніж я завжди гадав. — Здалося, він пожалкував у цю мить про свої слова. — Ну, я пішов. Бувай. Доброї дороги.