— Ходімо зі мною!
— Що сталося? — насторожився Тіурі.
— Давай змінимо місце! Тут відлуння!
Щойно вони всілися, як Паккі продовжив:
— Я не все зрозумів з того, що говорив Ярро, але дещо знаю. Ти маєш при собі листа до короля Унаве-на, а Ярро — точніше, його господар — не хоче, щоб король його отримав. І вони послали за тобою навздогін якогось Кобру, хитрого змія... — він помовчав, а потім додав: — Ти нічого не кажеш. Звісно... Не наважуєшся. Упевнений, ти думаєш, як і мій дядько, той завжди говорив: «Довіряй лише собі». І ти правий. Але я вже знаю про твою таємницю і гадаю, що ліпше сказати тобі про це, щоб ти знав, і не робити вигляд, начебто мені нічого невідомо.
Тіурі подивився на нього й розсміявся.
— Це правда. Я теж дещо дізнався. Будь обережний, розмовляючи в горах, бо відлуння може видати тебе.
Паккі теж розсміявся. Але одразу посерйознішав і сказав:
— Не бійся, я тебе не зраджу. Можеш мені довіряти. У мене теж є доручення. Менаурес сказав мені так: «Ти маєш бути його провідником і показати йому найкоротший, найбезпечніший шлях. Ти маєш стежити, щоб ніхто його не підстеріг; пильнувати, коли він спить, і бути поруч, коли прокинеться.» Ось яке в мене доручення. Тому я залишався поблизу й чув, про що ви говорили. А позаяк мені доручено бути провідником вісника, то твоє доручення насправді стало трохи й моїм.
Тіурі дивився на нього, йому було дуже приємно відчувати, що Паккі стає не лише його провідником і супутником, а й другом. Він простягнув хлопчині руку.
— Я повністю довіряю тобі. Ось моя рука. Так, я справді маю доручення, але ні з ким не можу говорити про нього. Є вороги, які зроблять усе для того, щоб перешкодити мені виконати його. Це я вже зрозумів. Пізніше, можливо, розповім тобі більше. І, будь ласка, постарайся, щоб ніхто не пронюхав, що тобі щось відомо.
— Авжеж! — Паккі міцно потиснув йому руку й раптом вигукнув: — Який же я осел! Ягоди ж так і залишилися на камені! Я збігаю за ними. Вони винні в тому, що я дізнався твій секрет, на покару вони мають бути з’їденими, аби нікому більше не могли нічого розповісти.
— Як же тут все-таки гарно, — замилувався Тіурі, коли вони рушили далі.Тепер йому все уявлялося набагато кращим; здавалося, тепер його вже не обтяжують втома і біль, турбота або недовіра. Велич могутніх гірських стін, верхів’я яких оповиті хмарами; химерно вигнуті сосни, що видніються подекуди на схилах... Усе довкола здавалося йому чудесним: мінливі дивовижні краєвиди, бурхливі потоки і плескіт води.
— Тобі теж тут подобається? — спитав Паккі. — Я знаю лише це, тож мені важко порівнювати, але, думаю, ніде в іншому місці мені не захотілося б жити. Я люблю видряпуватися на гору, а потім роззиратися навкруги — де я опинився. У мене й батько такий був. На селі його вважали диваком. Одного дня він упав у прірву й розбився; кажуть, що й зі мною таке трапиться. Дурниці! Сусід мого батька кроку за село не ступив, а помер, звалившись з драбини. То краще вже впасти в прірву, правда? Принаймні, хоч щось побачиш!
Тіурі погодився.
Паккі продовжував розповідати про свого батька.
— Кажуть, я схожий на нього. Його звали так само, як і мене. А твій батько живий?
— Так. І в мене також його ім’я.
— Мартин?
— Ні, — тихо сказав Тіурі, — його звати Тіурі, і це моє справжнє ім’я.
— О! — Паккі захоплено дивився на Тіурі широко розплющеними очима.
— Але при сторонніх ти не маєш мене так називати.
— Ні-ні, авжеж ні, — і Паккі замовк, хоча, здавалося, хотів ще про щось запитати.
До заходу сонця вони дійшли до місця, яке Паккі намітив на цей день для ночівлі — це були дві гірські порожні хижки, тут можна було заночувати. Після заходу сонця Тіурі справді відчув прохолоду й радо накинув кожуха.
Вони розташувалися в одній із хижок, повечеряли тим, що мали, але вогню, аби не видавати себе, розпалювати не стали.
Затим Паккі дістав пляшечку і показав Тіурі:
— Ось, це дав мені Менаурес, щоб змащувати твою рану.
Тіурі усміхнувся й підставив руку.
— Я мало на цьому розуміюся, — зізнався Паккі, — але, як на мене, вона вже почала загоюватися. Менаурес говорив, що я її маю змащувати, якщо заболить, та дбати, щоб ти її не застудив. Нічого страшного, вона вже не болить.
Юнаки загорнулися у ковдри й повкладалися.
— Завтра, — заговорив Паккі, — ми підемо стежкою, якою ніхто, окрім нас, не пройде.
— Чому? — позіхаючи, спитав Тіурі.
— Ніхто її не знає, навіть мій батько не знав. Менау-рес показав її мені. Він знайшов її випадково. Точніше, знайшов не він, а хтось інший, хто шукав відлюдника. Він прийшов з того боку.