— І як же це сталося? — мовив крізь сон Тіурі.
— О, дуже давно, ще до того, як я народився, молодий лицар короля Унавена йшов через гори, заблукав і потрапив у завірюху. Він засурмив у ріг, а Менаурес почув і пішов його шукати. І знайшов на тій самій нікому не відомій стежині. Лицар уже проминув Перевал і був неподалік від мети. Менаурес назвав це дивом, бо лицар узагалі не знав шляху в горах. Це був відважний юнак, пізніше він став славетним лицарем. Його звали Едвінем.
Тіурі миттєво прокинувся.
— Едвінем? — повторив він.
— Ти чув про нього?
— Так.
— Ти його знаєш?
Тіурі відповів не одразу.
— Так, — вимовив він нарешті. — Одного разу я зустрів його.
— Правда? І навіть говорив з ним?
— М-м-м. так.
Паккі припіднявся — і Тіурі почув його шепіт:
— Скажи, тебе ж звати Тіурі, так?
— Так, — відповів здивовано юнак.
— Я знаю пісню про лицарів короля Дагоната, про велику битву на сході. Слухай:
Чи чув ти пісню, мій друже,
про битву на сході,
про лицарів
і про прекрасні й далекі часи?
Як Дагонат, наш суверен, вів до бою свою дружину
і як здався в полон переможений ворог відважному паладину.
Король одягнений в плащ пурпуровий, у золотій короні, на білому коні, він величний,
як у палаці на троні.
Хто правобіч він нього, чий щит, блиск золота на лазурі?
Найхоробріший із повірників -відважний граф Тіурі.
— Лицар Тіурі, Тіурі Хоробрий — це твій батько? -урвавши пісню, несподівано спитав Паккі.
— Як ти здогад. — почав було Тіурі, але обірвав себе: — Так, він мій батько.
— Тоді й ти також лицар! — схвильовано прошепотів Паккі.
— Ні, я — ні. Я був лише зброєносцем.
— Але ж ти згодом станеш лицарем, правда? Спочатку паж, потім зброєносець. адже так? Розкажи!
— Спершу я служив пажем у матері, тоді зброєносцем у батька, — Тіурі усміхнувся в темряві, бо пригадав щасливі роки в Тейурі. Уперше за багато днів подумав він про своїх батьків. Як вони там? Чекають його в Да-гонатбурзі чи повернулися до свого замку? — А коли мені виповнилося тринадцять, став зброєносцем лицаря Фартумара.
— Лицар Фартумар, — шанобливо повторив Паккі. -Про нього теж співають у тій пісні:
А білий щит з червоним -від короля лівобіч, -то лицар Фартумар, чий ріг на бій скликає війська...
— Потім я служив королю Дагонату. Кожен, хто прагне стати лицарем, має пройти королівську службу.
— Коли ж тебе посвятять у лицарі?
— Мене мали посвятити, але тепер не знаю, чи стану ним. Я порушив правила, а король суворий.
І Тіурі розповів Паккі про ніч у церкві, про голос, що благав відчинити двері, про незнайомця, який просив його передати листа Чорному Лицарю з Білим Щитом. Розповів, як знайшов лицаря, що помирав, і прийняв від нього доручення доправити листа королю Унавену...
— Ах, — зітхнув Паккі, — я називатиму тебе Лицарем з Дорученням. Ти не міг вчинити інакше.
— Ні. Не міг.
— А Чорний Лицар з Білим Щитом, хто він?
— Лицар Едвінем, граф Форестерре. Але про це я дізнався пізніше.
— Я радий, що ти розповів мені це. Можливо, хочеш розказати більше — про те, що ти пережив, доки не дістався до нас. Я б хотів стати твоїм зброєносцем.
— Але я не лицар.
— Звісно, ти лицар!
— Я б волів, аби ти став моїм товаришем, другом.
— Справді? Тоді будьмо друзями.
Вони помовчали.
— Я міг би слухати й слухати, — мовив Паккі, — але час спати. Тільки спершу обміркую все те, про що ти розповідав. На добраніч.
— Добраніч, — відгукнувся Тіурі.
І в хижі розляглася тиша.
5. Туман і сніг
Вранці хлопці прокинулись одночасно. Паккі підвівся першим і визирнув із дверей:
— Туман, так я і думав.
Тіурі теж підвівся. Світ за дверима зник; усе потонуло в густій сіро-білій імлі.
— Я одразу це відчув, щойно прокинувся, — зізнався Паккі.
— Що ж тепер робити? — Тіурі тремтів від холоду.
— Може, невдовзі розсіється. Зараз ще рано — сонце поки низько. У будь-якому разі ми можемо пройти до Зеленого ґанку — виступу, куди я й із заплющеними очима дійду.
Тіурі промовчав. Він дивувався: «Як же тут можна знайти дорогу, якщо навколо геть нічого не видно?»
— Проте тепер можна розкласти вогнище, все одно ніхто не помітить, — сказав Паккі. — Але давай спершу поїмо як слід.
Тіурі пропозиція сподобалася. Невдовзі вони вже сиділи біля вогню — слухали веселе потріскування та із задоволенням снідали. Згодом знову визирнули — начебто посвітлішало, проте туман усе ще був густим.