— Ну то що, — спитав Тіурі, — зачекаємо ще чи підемо?
— А ти як хочеш?
— Я не знаю. Мені ж дороги не знайти, це ти тут як удома, тобі краще знати.
— Так можемо й увесь ранок прочекати, — мовив Паккі. — Ходімо до Зеленого ґанку. А там подивимося.
Вони загасили вогонь, узяли речі й рушили. Паккі — попереду, Тіурі — за ним. Паккі тепер одягнув черевики, а в руці тримав палицю, яку витесав з дерева.
Поки хлопці поволі дерлися вгору, Тіурі подумав, що тепер повністю залежить від Паккі. Сам він ледве розрізняв силует, що бовванів за кілька кроків попереду, і міг мало не навмання рухатися за ним. Вони майже не перемовлялися, власний голос здавався Тіурі дивно приглушеним, немов туман обволік і голоси, і відлуння кроків, і ледь чутний шум води. Час від часу Паккі попереджав про різкий підйом чи несподіваний спуск, про розколину чи струмок, через які треба перестрибнути. Тіурі не знав, чи довго вони йшли й чи далеко просунулися, коли Паккі зупинився.
— Зажди-но, я пройду вперед, гляну. Будь ласка, не зіходь з цього місця.
І перш ніж Тіурі встиг відповісти, він пішов.
Юнак сів на землю, вкотре намагаючись бодай щось розгледіти крізь туман. Скоро йому стало видаватися, що його покинули самого, що чекає він уже занадто довго. Тіурі не розумів, куди зник Паккі. Може, заблукав? Як знайти його? Та згодом слабкий оклик «Егей!» заспокоїв хлопця.
А за мить з туману виплив його юний провідник.
— Ходімо, — сказав він весело, — йдемо далі. Здається, потроху розвиднюється.
Тіурі так не здалося.
— Де ти був? — спитав він.
— Перевіряв, де саме ми перебуваємо. Трохи далі -великий камінь, який я впізнав, від нього до Зеленого ґанку зовсім близько.
— Ти заблукав?
— Ні. Лише хотів переконатися, як далеко ми зайшли, щоб не проминути Зеленого ґанку... У такому тумані важко зрозуміти, як далеко ти опинився, — додав він, перепрошуючи.
— Зрозуміло. Може, ліпше було б усе-таки перечекати в хижці?
— Не думаю. Тобі ж таки якомога швидше треба перетнути гори? І в будь-якому разі дістатися Зеленого ґанку, а там туман, можливо, й не такий густий; схоже, він уже піднімається.
— Щось я не помітив.
— Відчуваєш, як злегка починає віяти вітер? І на сході туман світлішає. Поглянь.
Вони пішли далі, ступаючи крок за кроком. Біля великого каменя Паккі зупинився.
— Тут сидів Менаурес, коли почув сигнал лицаря Едвінема, — мовив він.
— А Менаурес часто ходив у гори?
— Раніше — так. З моїм батьком вони багато стежин подолали. Але він і сам часто ходив, Менаурес, тобто. Сідав на схилі чи на верхогір’ї і годинами дивився, думав. Поглянь-но! — раптом вигукнув Паккі.
Тіурі подивився туди, куди вказав Паккі. Туман у цьому місці несподівано розірвався і відкрив вершину гори. Вона одразу ж і зникла, але Паккі сказав задоволено:
— Можливо, зовсім скоро ми йтимемо під яскравим сонцем.
Тут, біля великого каменя, юнаки вирішили зачекати, допоки погода покращиться.
— Пересидимо тут, у затишку, — сказав Паккі. — Тим часом завдяки вітру Зелений ґанок стане видно.
Чекаючи, вони смакували шматком хліба, а тим часом туман заклубочився і навколо почало розвиднюватися. Це було захопливе видовище.
Передбачення Паккі справдилися: за півгодинки вийшло сонце, маленьке й бліде. Хлопці підвелися.
Коли вони досягли Зеленого ґанку, Тіурі побачив дві стежини, що розходилися врізнобіч, але Паккі сказав, що жодною з них вони не підуть.
— Одна взагалі нікуди не веде; друга — туди, куди треба, але нашу стежину жодний переслідувач не вгледить.
Він підійшов до краю виступу й подивився вниз.
Тіурі теж зазирнув у прірву, але не побачив там нічого, окрім туману.
— Маємо тут спуститися? — недовірливо спитав він.
— Так, і це легше, ніж здається.
— Сподіваюся, — Тіурі озирнувся і відступив на крок.
Вони й справді зайшли далеко. Навкруги — жодного деревця, все довкола суворе й голе. На заході Тіурі помітив прекрасну конусоподібну верхівку, а поруч із нею поле снігу чи льоду, яке, здавалося, простягало до долини внизу пальці, схожі на пазурі.
— Он вона, стежка, — показав Паккі. — Ми перейдемо льодовик, і з того боку хребта ти побачиш королівство Унавена.
— Наче не так уже й далеко, — зауважив Тіурі.
— Ми можемо досягти тої стежини завтра вранці, — Паккі розшморгнув мотузку і міцно обв’язав одним кінцем себе, другим — Тіурі. — Так, ходімо. — Потім, нахилився й зірвав щось із землі: — Будь ласка, — він простягнув Тіурі дві квітки: одну біленьку із сірувато-зеленим відтінком, схожу на зірочку, а другу — подібну до маленького блакитного дзвіночка.