— Тут ще й квіти ростуть! — здивувався Тіурі.
— Так. Встроми їх за пояс, якщо хочеш, руки ж бо мають бути вільними.
Поволі й обережно вони почали спускатися. Це справді було легше, ніж здавалося, залишалося тільки дбати, аби не послизнутися на вологій гладенькій скелі й не наступити на розкидане каміння. Тепер Тіурі йшов попереду, а Паккі частенько попереджав його, куди краще ступати. Невдовзі він звик до такої дороги й пішов швидше та впевненіше. Одначе раптом таки ковзнув по каменю і скотився зі стежини вниз. Мотузка рвонула, натяглась і стримала падіння.
— Ти в порядку? — гукнув Паккі. — Нічого не пошкодив?
— Н-ні, — відповів Тіурі, — здається, все гаразд.
Паккі миттєво опинився біля нього й допоміг піднятися.
— Не турбуйся, — заспокоїв юнак, — усе в порядку.
— Якщо послизнешся, ліпше одразу падати, — порадив хлопчина, — і тримайся поближче до землі. Падіння не страшне, хіба що з великої висоти.
— Добре, — зніяковіло промовив Тіурі.
Тепер він добре розумів, що Паккі, який був молодшим за нього і вважав його безстрашним лицарем, у горах став його провідником і порадником, якому він міг довіряти.
— Може, підеш попереду? — спитав він.
— Ні. Так не годиться. Провідник іде попереду під час сходження, а на спуску — позаду.
І тільки згодом Тіурі здогадався, чому саме так: Паккі як провідник відповідав за його життя і за своє; якщо він, Тіурі, почне падати — Паккі встигне затримати падіння.
Незабаром почулося дзюрчання води — і юнаки ступили на дно ущелини. Вони перебрели потік, пройшли уздовж другого берега і знову полізли нагору. Сонце світило яскравіше, а вітер посилювався.
— Погода й справді поліпшується, — сказав Тіурі, коли вони вдруге зупинилися відпочити.
Паккі нахмурився і деякий час вдивлявся в небо.
— Котра зараз може бути година? Третя? Чи, може, на півдорозі до четвертої? Звідси десь не менше години до льодовика й іще година на те, щоб його перетнути. Ми мусимо до темноти залишити Сім Скель позаду. Тоді зможемо досягти Перевалу завтра вранці й іще до полудня побачимо королівство Унавена. Ходімо.
Тіурі підвівся й попростував за Паккі, хоча із задоволенням відпочив би ще трохи. Він розумів, що у Паккі були вагомі причини поспішати. Вони довго піднімалися на протилежний бік ущелини й продовжували йти то вгору, то вниз, та все-таки більше вгору; дорога ставала дедалі важчою. Стежина зникала, та Пак-кі без коливань ішов далі і, якби місцевість дозволяла, то просувався б набагато швидше, аніж раніше. Вітер посилювався, сонце сховалося, холоднішало. Десь за годину вони дісталися льодовика — величезного розлогого крижаного поля, подекуди прорізаного вузькими бурхливими струмками й підступними щілинами.
— Це ще наше щастя, що не випав сніг, — сказав Паккі, коли вони вийшли на льодовик. — Але, здається мені, щось змінилося відтоді, як я був тут востаннє. Ущелин стало більше.
Він розв’язав мотузку, акуратно змотав її і рушив через крижану рівнину, схоже, тільки йому відомим шляхом, якого Тіурі не міг помітити. Над льодовиком дув крижаний вітер.
— Не пощастило тобі, Тіурі, — зауважив Паккі. -Коли тут світить сонце, можна хоч і напівголим подорожувати.
Ця мандрівка була для Тіурі чимось особливим. Крижане поле під сірим холодним небом не можна було порівняти ні з чим, що він бачив донині; вони проминули ще декілька дивовиж: величезні камені, що дивом трималися на тонких невеличких стовпчиках льоду, немов велетенські гриби.
— Льодовикові столи, — так назвав їх Паккі. — Саме там всідаються гірські духи, коли спускаються з верховин. Інколи вони жбурляють один в одного кам’яні брили, і цей гуркіт розноситься на багато миль, немов рокіт грому.
— Правда? — спитав Тіурі й озирнувся, немов очікував, що от-от з’явиться величезний гірський дух і поцілить в нього уламком скелі.
— Ну, сам я їх не бачив, лише чув подеколи, здалеку.
Вряди-годи юнакам доводилося перестрибувати через тріщини й струмки, але приблизно на середині шляху дорогу перетнув широкий струмок з глибоким річищем. Крижані краї його були гладенькі, наче скло. Довелося довго йти вздовж берега, сподіваючись, що де-небудь поталанить перебратися на протилежний його бік.
— От не пощастило, — спересердя вигукнув Паккі.
Нарешті їм вдалося перестрибнути струмок, але довелося повертатися назад, туди, де дорога через льодовик була безпечніша. Тим часом вітер ставав ще холоднішим, небо потемніло.