Юнаки промерзли до кісток, доки йшли через льодовик, і втратили понад годину. Паккі знов подивився на небо.
— Ото халепа! Здається, насувається заметіль. Треба поквапитися.
— До якого місця ти збирався дійти сьогодні? — спитав Тіурі, коли вони зупинилися, щоб знову обв’язатися мотузкою.
— Я хотів проминути Сім Скель, це найважча частина шляху. Сподіваюся лише на те, що стемніє не надто рано.
Але цим сподіванням не судилося справдитись. Жахливо швидко спустилася пітьма і почав падати перший сніг. Вітер посилювався, але, на щастя, дув пе-реважно в спину. Усе довкілля зникло в заметілі, було дуже слизько — і пересуватися стало важче.
— Спершу туман, тепер сніг, — бурмотів Паккі. -Гори могли б зустріти тебе трохи гостинніше.
Вони опинилися на вузькому виступі, праворуч -високі стіни зі скель, ліворуч — прірва.
— А де ж ті Сім Скель? — спитав Тіурі.
— Ми стоїмо саме під четвертою з них, — відповів Паккі. — Вперед.
Хлопці видерлися на скелю, ледве розрізняючи дорогу в сутінках. Зуби Тіурі цокотіли від холоду, і він уже не відчував ані рук, ані ніг. Найгіршим було те, що, поки вони йшли через льодовик, у нього знову розболілася рука і з кожним кроком біль посилювався. Та юнак терпів і мовчки просувався вперед.
Несподівано Паккі зупинився.
— Це неможливо! — вигукнув він. — Далі йти небезпечно. Стежка стає все вужчою й крутішою і ось-ось стемніє.
— Що ж робити?
— Вертаймося. Залишатися просто неба не можна
— занадто холодно й небезпечно. На початку третьої скелі є невеличка печера, у ній і сховаємося. Не надто затишно, але ніч перебути можна.
Вони повернули назад. Спускатися було ще важче, аніж підніматися, тим більше що тепер їм доводилося йти проти вітру, а сніговій засліплював очі, заважаючи розгледіти дорогу. Юнаки поволі пересувалися, не на-смілюючись поспішати, хоча вже майже зовсім стемніло; час від часу вони зупинялися, щоб допомогти один одному. Обидва мовчали, доки Паккі не промовив, важко дихаючи:
— Тут треба йти ще повільніше. Пам’ятаєш це місце?
— Я геть нічого не бачу. Усе видається таким одноманітним.
Вони продовжували спускатися. «Більше не можу,
— подумав Тіурі, — я зараз просто впаду». І він спитав:
— Це не третя скеля часом?
— Так! — вигукнув Паккі. — Ми прийшли. Точніше, майже прийшли.
Вони вчасно досягли мети. Печера була неглибока, вона захищала від вітру, але не від холоду: у ній ледве можна було поміститися вдвох. Хлопці розв’язали свої дорожні торбини і, хапаючи дрижаків, загорнулися в ковдри.
— Ось так, — проказав Паккі, — і сидітимемо. Але спати не можна, замерзнемо. Доведеться час від часу виходити, вгору-вниз, тупати ногами... одне слово — ворушитися. Як ти почуваєшся, Тіурі?
— Добре, наскільки це можливо.
— Рука не турбує?
— Трохи.
— Трохи — значить дуже, — зітхнув Паккі. — Укутайся краще, натягни на кожуха рясу й загорнись у ковдру. Зараз нічим не зарадиш. Треба якось пережити цю ніч. У будь-якому разі ми зараз добре поїмо — це завжди допомагає. На жаль, тут ніде взяти дрова, -додав він згодом. — Хоча, думаю, нам би й не вдалося розпалити вогонь у таку негоду. У такі хвилини маєш думати лише про свою мету!
— Але ж ми не могли передбачити, що буде така заметіль! — крикнув Тіурі, намагаючись перекричати шум вітру.
— Ні, зі мною о цій порі року тільки одного разу таке трапилося, але тоді я піднімався вище. Хочеш вір, а хочеш ні, але вранці я не міг цього завбачити. Пізніше я злякався, що піде сніг, і заспішив, а треба було одразу після льодовика шукати притулку на ніч.
— Ти ж не міг знати, що буде так кепсько.
— Ні, цього я не очікував. Шкодую.
— Не вибачайся. Ти зробив так, як вважав за потрібне, — вимовив Тіурі, клацаючи зубами.
— Гаразд, треба щось робити. Нумо плескати в долоні. Ось так. — Він заплескав у долоні й щодуху заспівав:
Була нічка, ох і нічка була, щойно лиш північ настала, як почувся раптом страшний грім. Ох! Та це ж п’яні гноми співали і на горі танцювали під місяцем усімох.
Вітер завивав поміж скель, здалеку доносився гуркіт грому, а може — й гуркотіння каменепаду. Хлопці поїли й притиснулися один до одного, борючись зі сном.
Ніч була довга. Час від часу вони вставали, обережно вибиралися назовні, тупали взад-вперед по вузькому виступу, але холод знову заганяв їх в укриття. Вони сідали, розминали ноги, розтирали руки й відволікали один одного розмовами.
Тіурі розповідав про свої пригоди у лісі і в замку Містеринат. Потім історії про замок Тейурі, про Даго-натбург і лицарів короля. Він називав їхні імена, пригадував їхні герби та похідні сурми.