Паккі розповідав про село, де народився, про гори і відлюдника й співав усі пісні, які лише знав. Ніч все не минала; вони втомилися від голосних розмов, тому часом змовкали. Інколи їх перемагав сон, і вони якусь хвильку дрімали, поки один із них, стріпнувшись, не починав перелякано трясти за плече другого.
Утім, протягом ночі вітер потроху вщух, віхола припинилася. І ось нарешті на зміну пітьмі прийшов блідий світанок.
6. Вид на королівство Унавена
Я б зараз ум’яв миску гарячої юшки з квасолею, — вголос мріяв Паккі, догризаючи скибку черствого хліба, — але, оскільки її все одно нема, замовлю-но я на сьогодні побільше сонечка.
Тіурі захоплювався невичерпною життєрадісністю й витривалістю свого супутника. Однак помітив, що й для нього безсонна ніч не минула безслідно. Смагляве личко Паккі стало сірувато-блідим, губи посиніли. І Тіурі зрозумів, що навряд чи подолав би цю, найважчу, за словами Паккі, частину шляху самотужки. Завірюха вщухла, але вкрита снігом стежина, якою вони мусили йти, мала не дуже привабливий вигляд. Сонце стояло ще низько і не відчувалося, щоб воно гріло; по-справжньому зігрітися він зміг би хіба що біля вогнища. Та невдовзі все-таки був готовий рушити далі.
— Як рука? — спитав Паккі.
— Значно краще, — Тіурі дещо перебільшував, але біль справді відпустив.
— Гаразд, тоді вперед. Не поспішай, бо буде слизько. Вдруге вони піднімалися стежиною вздовж скель.
Як Паккі й обіцяв — було слизько. А на додачу -так холодно, що хлопці ніяк не могли зігрітися, а здерев’янілі руки й ноги погано слухалися в небезпечних місцях сходження. Те, чого вони напередодні не могли бачити, відкрилося нині в усій своїй небезпечній величі: прірви й бездонні розколини. Усе довкола було білим, чорним і сірим. Білі сніг та крига, чорні скелі, сіре небо й гірські схили вдалині. Довго вони видряпувалися нагору мовчки, сил більше не було навіть говорити.
Згодом, а здавалося, що минуло чимало часу, Паккі оголосив:
— А ось і сьома скеля. Маємо її подолати. Я б хотів потрапити на другий її бік до настання темряви — там є надійне укриття.
Підйом на сьому скелю був найважчим. Коли нарешті вони опинилися нагорі, усе мерехтіло перед очима Тіурі, він задихався. Паккі почувався не набагато краще. Усе ж таки вони спустилися нижче, у захищене від вітру місце, й сіли перепочити. Тіурі відчув, що йому вже не так холодно. Минув якийсь час, перш ніж він звернув увагу на краєвид. Перед ними лежав гірський хребет, укритий снігом; небо було блакитне і ясне. Треба було ще довго спускатися вниз, перш ніж вони досягнуть схилу; а якби піднялися на нього, то, за словами Паккі, дійшли б до Перевалу і змогли б побачити королівство Унавена. Тіурі дивився на гостроконечне верхогір’я праворуч Перевалу, яке й раніше його вражало.
— Я був там, нагорі, — сказав Паккі й додав, зіщулившись: — Не дуже хотілося б опинитися там зараз.
Він підвівся і запропонував:
— Відпочиньмо в моєму сховку? Там приємніше, аніж тут.
Під сьомою скелею була печера, значно більша й глибша за ту, у якій вони провели ніч. Щоб увійти до неї, довелося перелазити через силу-силенну великого й дрібного каміння.
— Може, воно й на краще, — пробурмотів Паккі.
— Що саме?
— Що ми не дісталися сюди учора ввечері. Цього каміння тут раніш не було. Цілком може бути, що воно скотилося минулої ночі. Не дуже хотів би дістати такою каменюкою по голові. Зате тепер я тобі дещо покажу!
Паккі увійшов до печери першим, зник у темряві й тут-таки з’явився знову з оберемком галуззя.
— Що скажеш на це? — мовив він з переможним виглядом. — Мій запас! Минулого місяця приволік сюди з Філамена. Вони навіть не встигли відсиріти.
— Чудово! — зрадів Тіурі.
— Тепер розпалимо багаття. Мені вже не так холодно, як вранці, але, перш ніж іти далі, треба як слід зігрітися й поїсти підсмаженого хліба та напекти коржиків у гарячому попелі.
Вони насолоджувались усім цим і рушили далі в піднесеному настрої, який ще поліпшився завдяки сонцю, що засяяло нарешті на повну силу й скрасило складність останнього великого підйому. Коли юнаки опинилися нагорі, їм стало по-справжньому тепло, але вони не думали тієї хвилини про спеку чи холод — вони дивилися на королівство Унавена!
Тіурі зітхнув. Мета його подорожі лежала перед ним. Власне, він бачив лише низку гірських хребтів, які віддалялися й губилися в туманній імлі, а рівнину, що лежала за ними, він міг лише уявляти. Вона все ще була далеко, та половину відстані горами було подолано.