— Зараз ще не дуже чітко видно, — зауважив Паккі. -Далі ти зможеш побачити більше, хоча там і нижче. А тепер озирнися навколо.
І наразі Тіурі звернув увагу на те, у якому гарному місці вони стояли. Довкола лежали вкриті снігом схили й верхогір’я, освітлені сяючим сонцем.
— Ходімо, — покликав Паккі. — Не хочу знову замерзнути, а це станеться, якщо ми тут довше затримаємось, окрім того, ми втратили забагато часу, треба надолужувати.
Спуск сподобався Тіурі менше. Там, на Перевалі, у нього було відчуття, що всі труднощі позаду, але місцевість була все ще дика та сувора. Щоправда, потеплішало: східний вітер залишився по той бік гір. Потім гори розступилися — і вони змогли побачити частину королівства Унавена.
День хилився до вечора, і, коли сонце на заході перетворило вершини гір на помаранчеве полум’я, хлопці шукали місце для сну і знайшли його в глибокій долині біля струмка. Вони були геть стомлені і майже нічого не їли, та Паккі все-таки спромігся змастити рану Тіурі бальзамом Менауреса. І нарешті їх здолав міцний сон.
Настав ранок — холодний і ясний. Згодом потеплішало. Паккі вказав Тіурі на маленьке пласке верхогір’я:
— Це моя «оглядова вежа». Хочеш, дістанемося туди й подивимось? Це невеликий гак, ми пройдемо неподалік неї.
Тіурі не хотів відмовлятися і, опинившись на вершині, не пошкодував. Вершина була розташована та-ким чином, що перед очима відкривалася вся країна — і ясної погоди вони бачили далеко.
Поля, луки й ліси, і Данґрія, мов казкове містечко, і деякі далекі цяточки поза ним, імовірно, то були села, і щось виблискувало, можливо — Райдужна річка.
Тіурі здалося, що перед ним країна неземної краси, і він подумав, що хотів би стати мандрівним лицарем, аби весь час бачити нове й подорожувати далекими невідомими країнами.
— Як же довго до підніжжя треба ноги бити? — вголос міркував він. — Звідси можна швидко спуститися, днів за два з половиною. Я ще ніколи не заходив далі Філамена, і там ми будемо завтра ввечері.
«Отже, за два з половиною дні ми з Паккі попрощаємося», — подумав Тіурі й відчув, що ця думка для нього неприємна — він сумуватиме за хлопцем. Так, без одно-го-єдиного Паккі він буде значно самотніший, аніж без лицаря Ристридина та його товариства. З Паккі він міг бути самим собою, Паккі став його другом. Своєю життєрадісністю Паккі перекреслював усі зайві турботи і передчасні страхи.
— Що з тобою? — почувся поруч голос Паккі.
— Нічого. А що?
— Щось ти занадто серйозний. Не хочеш ночувати в Філамені?
— Чому? А-а. так, мабуть, краще не треба.
— Маєш рацію. Мандруй, не лишаючи слідів! Але я маю ідею. Над Філаменом живе мій дядько зі своєю дружиною, Таккі та Елія, вони дуже добрі. Можемо завітати до них: якщо я попрошу, вони триматимуть наш візит у таємниці, та й нагодують нас! Ніхто не готує смачніше за мою тітоньку.
— Звучить привабливо, — засміявся Тіурі.
— Так, і ми спокійно можемо це зробити. Вони нічого не скажуть і, окрім того, живуть самі; Менаурес теж їх знає, він бував у них раніше. Ну то як, вирішено?
— Вирішено, я йду за тобою.
— Тоді поспішаймо, аби встигнути до темряви.
Вони спускалися дуже швидко. Паккі намагався йти попереду, задаючи темп. Він не йшов, а немовби падав, скочуючись та стрибаючи з каменя на камінь. Тіурі тримався за ним, але за кожним кроком відчував, як біль проштрикує його руку. Надвечір місцевість стала привітнішою і вони вперше почули дзеленчання дзвіночків.
— Це вівці дядька Таккі, — пояснив Паккі.
Невдовзі вони дійшли до тих овець, що паслися на невеличкому лужку. Помітивши хлопців, вівці оточили їх і почали облизувати.
— Гей-ей! — вигукнув Паккі, — не з’їжте нас, будь ласка!
З другого боку пасовиська з’явився чоловік.
— Неймовірно! — вигукнув він. — Паккі прийшов!
Це був дядечко Таккі.
Паккі сердечно привітався з ним і познайомив з Тіурі:
— Це мій товариш Мартин. Ми до тебе.
Таккі був кремезним молодим ще чоловіком з приязним, смаглявим, як у Паккі, обличчям. Лишень волосся його вигоріло на сонці так, що було схоже на солому. Він уважно поглянув на хлопців:
— Певне, ви стомилися. Що, там, нагорі, була сильна негода?
— Ще б пак, — підтвердив Паккі. — А ви тут і не відчули?
— Ні. Але ми бачили розлючене небо над горами зі сходу й чули гуркіт каменепаду.
Таккі відігнав овець.
— Згодом розкажете все до ладу. Спершу спускайтеся! А я піду вперед і скажу Елії приготувати вечерю.
Паккі такий план припав до душі, але він притримав дядька за руку й сказав, притишивши голос: