— Ще ось що, дядьку. Наш прихід треба тримати в таємниці. Я не можу пояснити — чому, але ніхто не має знати, що ми тут.
Таккі не виявив ані найменшого подиву.
— Гаразд, — відповів він. — Ми живемо усамітнено, у нас немає інших гостей, отже, твоє бажання легко виконати. Скоро побачимось.
Він побіг униз вузькою стежкою, що починалася біля лугу. Паккі й Тіурі повільно рушили за ним.
— Ще десь година ходу, — прикинув Паккі.
Таккі віддалявся все більше і невдовзі зник у сосновому гаю.
Майже стемніло, коли хлопці опинилися біля його житла — дерев’яного будинку з прибудованою кошарою. У вікнах світилося, на порозі з’явилася жіноча постать, а назустріч, гавкаючи, вибіг пес і, метляючи хвостом, кинувся до Паккі.
— Здоров був, друже! — мовив Паккі. — Як ся маєш?
— Заходьте, хлопці, до хати! — гукнула жінка. — Ласкаво просимо.
7. У Таккі та Елії. Далі вниз
Тітка Елія була маленькою жіночкою з темним волоссям та милим рум’яним личком. Вона розцілувала Паккі в обидві щоки й щиро привіталася з Тіурі.
У хатині була лише одна кімната, невелика й проста, але Тіурі подумав, що ще ніколи не бачив затиш-нішої. На вичищеному до блиску столі горіли свічки, стояли дерев’яні тарелі з хлібом, сиром та фруктами й зелені горщики з молоком. У каміні палав вогонь, і вода співала у великому казані. Таккі увійшов до хати з іншого боку, з дверей, що вели з кошари.
— Кидайте ваші торби, знімайте черевики і гайда за мною до кошари. Їсти будемо пізніш, зачекайте трохи.
Він зняв з вогню казана з окропом і вийшов.
У кошарі стояла балія, наполовину наповнена водою. Таккі вилив туди воду з казана.
— Отак, — підсумував він, — тепер вода тепла. Роздягайтесь і стрибайте туди. Нема нічого кращого за гарячу купіль.
Хлопці й не опиралися. Таккі залишив їх, причинивши за собою двері, а згодом зазирнула Елія й принесла рушники.
— Давайте мені ваш одяг, я поперу його й розвішаю. А ви поки що одягнете ось оце.
Після купелі Паккі змастив та перев’язав рану Тіурі.
— Тепер уже точно загоїться, — пообіцяв він. — Це добре, бо бальзаму вже майже нема.
Невдовзі вони повернулися до кімнати, з мокрим волоссям та розпашілими щоками: один — у довгій блакитній сорочці Таккі, другий — у його залатаних червоних штанях.
Елія помішувала щось у горщику над вогнем. Таккі сидів край столу й підкликав хлопців.
— Сідайте їсти, — запросила Елія, — лишіть тільки місце для юшки.
— Тітонько Еліє, — захоплено вигукнув Паккі, — це ж спра-а-авжня квасолева юшка! Та ми не почнемо, доки ви не сядете з нами до столу.
— Юшка звичайнісінька, — відказала Елія. — Я не знала, що ви прийдете. Та чи вистачить?
— Гадаю, тут більш ніж достатньо, — зауважив Таккі, — вони й цього не подужають.
Паккі й Тіурі погодилися з Таккі, потому заходилися біля юшки. Пес сидів під столом і з’їдав усе, що йому щедро кидали. Таккі поцікавився, як вони добиралися до його оселі, розпитував Паккі про спільних знайомих по той бік гір. Паккі, своєю чергою, запитував про їхні справи й новини з Філамена. Тіурі був єдиним, хто більше слухав, аніж говорив.
— Я ні про що не питаю тебе, Мартине, — звернувся до нього Таккі. — Але це не тому, що мені байдуже. Я зрозумів, що твоя присутність тут — це таємниця, і гадаю, що мої розпитування будуть тобі неприємні.
— Дякую, — усміхнувся Тіурі.
— Так, це таємниця, — підтвердив Паккі. — Менаурес знає її й доручив бути його провідником. Можливо, коли-небудь ми зможемо розповісти вам про все.
— Добре, що я не такий допитливий, — сказав Таккі. — А Елія зараз згорить із цікавості!
— Неправда, — заперечила Елія. — Я не цікавлюся тим, що мене не стосується.
— Невже?! Значить, у світі дуже-дуже багато речей, які тебе стосуються, — жартував Таккі. — Я й не знав, що ти вважаєш себе настільки важливою персоною.
Усі засміялися. Елія також.
Тіурі подумав, що, подолавши гори, вони, напевне, вже опинилися в королівстві Унавена, і спитав Таккі, чи справді це так.
— Так, хоча подейкують, що Великі гори нікому не належать. Але я вважаю Унавена своїм королем.
— Чи доводилося тобі бувати в Данґрії? — поцікавився Паккі.
— І не раз, до того як оженився. Гарне місто, але я б не хотів там жити.
— Чому?
— Затісно. Для мене краще хижа високо в горах, на свіжому повітрі. Та все ж таки Данґрія — красиве місто, хоча з Унавенстадтом її не можна порівнювати. Ви прямуєте туди?
— У Данґрію? Так, — кивнув Тіурі. — Це далеко звідсіля?