— Завтра надвечір дістанетеся Філамена, звідти до підніжжя гори можна дійти трохи більше, ніж за день. О, я згадав! Там живе один чоловік, у якого я працював, — Ардок. Він заможний, у нього багато коней та фургонів, і він доволі часто їздить до Данґрії торгувати на базарі. Попросите його від мого імені, можливо, він вас підвезе. Приємний чоловік, хоча іноді й буває трохи грубуватий. Він вам не відмовить. Але треба бути дуже рано, бо виїздить він удосвіта.
— Дякую, — сказав Паккі. — Ми спробуємо, так, Мартине? А де він живе?
— Завтра поясню вам точніше, а може, й проводжу, дорога там трохи змінилася. Минулого місяця стався невеликий землетрус.
— Де саме? — поцікавився Паккі.
І Таккі довелося пояснювати все, і з подробицями.
Після вечері вони одразу пішли спати. Хлопці відмовилися від ліжка господарів, тож Таккі постелив їм на долівці, і вони безтурботно заснули в цій гостинній хатині. День почався з раннього та ситного снідання. На додачу Елія загорнула їм на дорогу хліба.
— Свіжий, учора напекла. Лишіть черствий тут, я з нього пудинг зроблю для Таккі.
Хлопці подякували їй, попрощалися і вирушили в путь. Таккі з собакою пішов проводжати. Вони спускалися в долину по брилах і дрібному камінню, далі річищем висохлого струмка і нарешті вийшли на чудову стежину на квітучій луці. Опівдні Таккі розповів, як їм знайти садибу Ардока, попрощався з хлопцями, і вони пообіцяли на зворотному шляху навідатися до нього.
— Було б добре поїхати з Ардоком, — розмріявся Пак-кі, — коли вони рушили далі. — Я ще ніколи не їхав возом.
Несподівано Тіурі зупинився й подивився на нього.
— Що сталося? — спитав Паккі.
— Ти мав провести мене лише через гори! Може, настав час повертатися до Менауреса?
— То що, мені не можна піти з тобою далі? Менаурес казав так: «Якщо захочеш, можеш іти з ним далі». Я й піду, якщо ти не проти.
— Узагалі я проти.
— Але чому? Хочеш іти далі сам?
Звісно, Тіурі дуже хотілося, щоб Паккі залишився з ним, але він відповів:
— Це може бути небезпечно. Ні, я не хочу, аби ти йшов зі мною.
— Зрозуміло, та я не боюся. Дозволь, будь ласка, мені йти з тобою до Унавенстадта.
— Ні. Ліпше піду один.
Паккі розчаровано поглянув на нього:
— Ти справді так вважаєш? Гадаєш, від мене буде більше клопоту, аніж користі!
— Не в тім річ! Я вдячний тобі за все, але це справді.
— Годі! — перебив Паккі. — Ти вже все сказав. Кажеш: дуже небезпечно, але я готовий до цього. І Менаурес знав це, але дозволив іти, якщо я захочу. А я хочу! Можливо, ти маєш інші причини, щоб не брати мене з собою?
— Ні, — заперечив Тіурі. — Але причини, які я назвав, досить вагомі, щоб не брати тебе з собою.
— Та чхати мені на твої причини! Я знаю, що це небезпечно, що є Червоні Вершники і їхній шпигун Кобра. Удвох нам буде легше впоратися з усім цим, ніж одному. Ти хочеш іти швидко. я теж піду швидко. Дозволь мені піти з тобою, я буду твоїм зброєносцем, я готовий слухатися тебе у всьому!
Тіурі вагався. Чи міг він прийняти пропозицію Паккі?
— Думатимеш занадто довго — я піду, — пригрозив Паккі, — і йтиму назирці за тобою, як шпигун.
Тіурі засміявся.
— Тоді добре. Краще мати супутника, ніж переслідувача.
— Ура! — вигукнув Паккі й одразу рушив вперед, але невдовзі зупинився, чекаючи на Тіурі, який забарився, і низенько йому вклонився.
— Ваш покірний слуга, — вимовив він поважно.
— Не клей дурня, — розсердився Тіурі, — ми з тобою товариші по мандрах і рівні між собою. Друзі.
— Друзі!
Якийсь час вони весело крокували дорогою.
— Скажи, — раптом спитав Паккі, — якби ти був лицарем, чи міг би я стати твоїм зброєносцем?
— Я ще не лицар.
— А коли ти станеш ним?.. Чи хлопець, як я, не може бути зброєносцем?
— Звісно, може!
— І я теж міг би?
— Якщо захотіти, — засміявся Тіурі, — немає нічого неможливого. Я поклопочуся, щоб мене посвятили в лицарі, заради тебе.
— Чудово!
Вони спустилися швидко й без перешкод. Минули Філамен і надвечір були досить далеко від села. Вранці Паккі заявив:
— Я більше не можу бути твоїм провідником, бо ніколи не заходив далі. Тепер ти поведеш мене.
— Шукатимемо дорогу разом.
Це виявилося нескладно, адже Таккі все докладно розказав. Ще до полудня вони спустилися в передгір’я. Їм траплялися невеличкі поселення, інколи вони зустрічали людей, які привітно віталися, але не виявляли ані цікавості, ані здивування. Вони знову опинилися в населеному світі.
Паккі час від часу озирався.
— Прощавайте, гори, — вимовив він нарешті.