— Ти не шкодуєш, що пішов? — спитав Тіурі. — Ще не пізно повернутися.
— Для чого ти так говориш?! — розсердився Паккі.
Хлопці йшли і після заходу сонця: було доволі світло, а на ранок вони планували дістатися до Ардока. Уже пізно вночі знайшли місце для ночівлі в скирті сіна.
— Ну от, — полегшено зітхнув Паккі, — з горами по-кінчено. Відзавтра починається щось нове для мене -подорож рівниною. Я побачу міста й широкі річки, подумати тільки! Та ти це все бачив.
— Не зовсім. Ця країна мені також невідома, як і більшості з тих, хто живе на схід від гір.
Обидва замовкли, розмірковуючи над тим, які пригоди чекають на них у цій незнайомій країні, і невдовзі поснули.
Частина шоста. На схід від Райдужної річки
1. З Ардоком до Данґрії
У сірій передсвітанковій імлі Тіурі та Паккі йшли вздовж річки, на протилежному березі схилами розляглися виноградники.
— Схоже, що це вже землі Ардока, — припустив Тіурі.
Трохи далі за виноградниками стояв великий кам’яний будинок, оточений дерев’яними коморами та стайнями.
Юнаки вийшли на міст, перекинутий через річку, і зупинилися, роздивляючись навколо. У будинку вже попрокидалися, і деякі вікна світилися. Було чутно голоси, іржання коней та інший ранковий гамір. З будинку вийшов кремезний чоловік, у правиці він тримав молоток, а під лівою рукою — короб. Він помітив юнаків, але нічого не сказав, поставив короб на землю, покопирсався в ньому і заходився лагодити віконницю.
Паккі й Тіурі підійшли до нього:
— Доброго ранку!
— Га? — чоловік припинив стукати молотком.
— Доброго ранку, — повторили хлопці.
— Дякую, навзаєм, — відповів чоловік і знову почав несамовито стукати, та так, що було неможливо щось і сказати. Врешті він таки поклав молоток до короба і подивився на юнаків:
— Раненько у вас, хлопці, день починається. Хто ви, незнайомці? Я вас тут раніше ніколи не бачив.
— Ми прийшли з гір, — сказав Паккі.
— З того боку, звісно? Нечасто в нас такі гості.
Він підсмикнув штани та з-під насуплених брів уважно подивився на хлопців. Довге сплутане руде з сивиною волосся та борода надавали йому чудернацького вигляду.
— Це садиба Ардока? — спитав Тіурі.
— Вгадали. Це садиба Ардока під тінню Великих гір. Ви навмисне так далеко йшли, щоб спитати про це?
— Ми хотіли б поговорити з Ардоком, — повідомив Тіурі.
— З Ардоком, кажете, поговорити. Ви що ж, думаєте, цей поважний пан прокидається о такій ранній порі?
— Якщо він і спав, то ви давно вже розбудили його своїм грюканням, — зауважив Паккі.
Чоловік засміявся.
— Мабуть, ти маєш рацію. Але невже ви сподіваєтеся просто зараз із ним поговорити?
— Саме про це ми й хотіли вас запитати, — сказав Тіурі.
— А що ви хотіли йому сказати?
— Ми від Таккі, — відповів Тіурі, — це він назвав нам ім’я і порадив звернутися до Ардока.
— А-а, Таккі. Як там цей телепень? Він хотів одружитися і знов оселитися в горах замість лишитися тут і добре заробляти.
— Він одружений з чудовою жінкою, — відказав Пак-кі, — і йому дуже подобається жити в горах.
— Чудово. Той — у горах, цей — у долині: всяк на своїм місці. окрім мандрівників, які ніколи не знаходять спокою, та юнаків, що шукають пригод. Я також люблю мандрувати, хоча більше не від’їжджаю далеко від дому, бо маю тут обов’язки. Треба приглядати за господарством і піклуватися про тих, хто від мене залежить.
— То ви і є Ардок?! — вигукнув Паккі.
— Так, насправді це я. А ти думав, що я ледар, який звалює всю роботу на інших? Я завжди зустрічаю ранок першим. Отож, розповідайте, з якими намірами прийшли.
Юнаки розповіли.
— Ну й пощастило вам, — проказав Ардок, — сьогодні я їду до Данґрії. Оно хлопці саме підводи навантажують. Тільки там стільки всього на продаж, що й миші ніде пролізти. Але будьте певні — коней у мене вистачає, і їх треба об’їздити. Я сам теж їду верхи, возом правитиме мій слуга Дирик. І вам дам по коню, поїдете обабіч, ніби охоронці. Я тепер завжди беру з собою в дорогу більше людей. Так воно безпечніше, знаєте. А там на базарі допоможете розвантажити підводи. Як вам таке, га? Верхи їздили?
— Н-ні, — стривожився Паккі.
— Я разок пробував, — вимовив Тіурі обережно.
— Упевнений, на одному з тих гірських поні, що ноги по землі волочаться? Та нічого, я дам вам об’їжджених кобилок. Впораєтеся?
Хлопці кивнули, хоча думка про те, що доведеться їхати верхи, вочевидь, непокоїла Паккі.
Ардок поцікавився, чи не зголодніли хлопці, і хоча ті вже снідали, перехопити трохи за компанію погодилися.