Скоро всі були готові до поїздки. Слуга обережно переїхав міст, правлячи великою підводою, запряженою парою коней. Двоє інших вивели верхових коней.
— Ну, спробуй сісти, — глузував Ардок, поглядаючи на Паккі.
Хлопець шепнув Тіурі:
— Мушу ж я спробувати, якщо вже маю намір стати твоїм зброєносцем, — і, не вагаючись, із зусиллям видерся на коня. Попри переляк, він зробив декілька кіл двором.
Ардок голосно давав йому вказівки й не помітив, як Тіурі скочив на іншого коня. Тут Ардок озирнувся, побачив Тіурі в сідлі і вигукнув до іншого слуги:
— Ні! Не можна його саджати на Зефілвену, вона занадто норовлива для недосвідченого наїзника. Я ж велів дати йому гніду.
— Та ж він уже сидить на ній, — спробував заперечити слуга.
— Злізай, — почав було Ардок, але замовк, коли побачив, як Тіурі навскач прямує до Паккі.
— Гм-м, гаразд. Хай сидить.
Вони рушили. Паккі міцно тримався за сідло й недовірливо поглядав на вуха своєї кобилки. Трохи згодом він підсумував:
— Та нічого. Але не можу сказати, що це зручно. Як на мене, легше йти пішки!
— З часом звикнеш, — засміявся Тіурі.
Ардок, що їхав попереду, притримав коня й зачекав, доки хлопці порівняються з ним.
— Звідки ти, Мартине? — запитав він Тіурі.
— Із села, що по той бік гір, — відповів юнак.
— Ти їздиш, як досвідчений вершник. Ти вже багато разів це робив?
— Та, може, разок-другий їздив.
— Разок-другий! На яких же конях ти їздив? Зефіл-вена — просто чудова кобилка, але з норовом.
«Я їхав на Арданвені, — подумки відповів Тіурі, -куди до нього Зефілвені!» Але вголос мовив:
— На різних конях, великих і малих.
— А-а-а, — протягнув Ардок і нічого більше не додав.
— Чи далеко до Данґрії? — запитав Паккі.
— Планую дістатися туди до полудня. Щойно ти призвичаїшся, ми поїдемо швидше.
— Я ще досі не бачу міста попереду, — Паккі щосили вдивлявся в далечінь на захід. — Згори бачив, але тут все таке пласке.
— Що ти називаєш пласким? — сміючись, відгукнувся Ардок. — Я ще бачу деякі пагорби. А в горах завжди щось перешкоджає краєвиду: чи то скелі, чи то верховини та схили. Вважаєш цю дорогу непривабливою?
— Авжеж, — Паккі окинув поглядом велетенські гори.
— Хочеш повернутися? — поцікавився Тіурі.
— Ні, зовсім ні.
— А куди ви, власне, прямуєте? — спитав Ардок.
— Хочемо бодай раз побачити королівство Унавена, — відповів Тіурі.
— Тоді подорож буде тривалою. принаймні, якщо хочеш побачити все. І насправді треба побувати у серці королівства, що на захід від Райдужної річки.
— Але ж він і тут також править? — спитав Тіурі.
— Звісно. Але тут, на схід від Райдужної річки, тепер все не так, як було раніше. Відтоді як почалися чвари між Унавеном та Евілланом, лицарі короля майже не навідуються сюди; і це зрозуміло — вони потрібні на півдні, для захисту кордонів. Ну. то таке, ви все одно нічого про це не знаєте...
— Ну то розкажіть, — попросив Тіурі.
— Е ні, хлопці, маєте самі про все дізнатися, щоб мати про це свою думку. Так чи інак, але ця дорога тепер стала небезпечнішою. Тут і розбійники трапляються!
Хлопці подивилися на сагайдак за спиною Ардока і зрозуміли, навіщо він прихопив із собою зброю.
— Що ж, не дивно, що ви захотіли побачити, яке тут життя, — після нетривалої мовчанки сказав землевласник. — Люди з того боку гір повинні частіше бувати в нас. Ми говоримо однією мовою, і саме тут ви й почуєте, як саме слід говорити.
— Чому? — здивувався Тіурі.
— Ви ж чуєте різницю між моєю й вашою вимовою, хоча нам не важко зрозуміти один одного? Наша мова милозвучніша, ось такою вона і має бути.
— Хто це так каже? — обурився Паккі.
— Я так кажу, і це правда. Хіба ви не знаєте, що королівство Дагоната запозичило мову у нас? Багато століть тому лицарі нашого королівства подорожували горами і, перейшовши їх, потрапили до ваших країв. Вони заснували там села й побудували замки, навчили людей усього, що вміли самі, і дали їм свою мову — мову королівства Унавена. Кажуть, що вони навіть заснували Дагонатбург, а ваші королі й лицарі -їхні нащадки.
— Ніколи не чув цієї історії, — зізнався Тіурі.
— Настане час — почуєш. І це правда, хочеш вір, хочеш ні.
— Розкажіть нам більше про королівство Унавена, -попросив Паккі.
Ардок подумав трохи й похитав головою.
— Ні, — повільно мовив він, — ти маєш сам подивитися й сам відкрити його для себе. Погляньте, сонце піднімається і ми виходимо з тіні гори. Їдьмо швидше.