Вони пришпорили коней, окрім Паккі, який усе ще доволі невпевнено почувався в сідлі, проте його кінь, наслідуючи приклад інших, пустився бігти, поки його вершник відчайдушно чіплявся за гриву. Однак Паккі спромігся втриматися в сідлі, і згодом, з гордістю озираючись на всі боки, виголосив:
— Колись і я стану добрим вершником.
З «оглядової вежі» Паккі Данґрія видавалася чарівним, казковим містом, та зблизька вона мала геть не такий вигляд. Її нахилені зубчасті стіни із зібраними з величезних кам’яних брил бастіонами, що виступали наперед, були потужні та вражаючі.
Тут і там над стінами височіли вежі, одні широкі й важкі, інші тонкі й шпилясті, з мідними флюгерами на дахах.
— Ось воно, Місто-на-Сході, — промовив Ардок.
Паккі був глибоко розчарований побаченим.
— То це і є Данґрія? Я уявляв собі її не такою.
— Не подобається? — спитав Тіурі.
— Ні. Усі ці високі, грубезні мури. Я почувався б наче в пастці, якби мені довелося тут жити. А тобі вона видається красивою?
— Ну, красивою я її не назвав би, але на вигляд -справжнє місто.
— А Дагонатбург так само оточений мурами?
— Я ж тобі розповідав. Він інший, більший, але дуже схожий на цей.
— Тобі відомий Дагонатбург? — спитав Ардок Тіурі.
— Так, бував одного разу, — відповів юнак.
— А чи Унавенстадт схожий на це місто? — звернувся Паккі до Ардока.
— Місто короля Унавена не схоже на жодне інше.
— А скільки в цій країні міст?
— Окрім Унавенстадта, ще три: Місто-на-Сході називається Данґрія, Місто-на-Заході — Морська Гавань та Місто-на-Півдні — між Великими річками. Це останнє
— резиденція кронпринца.
Вони під’їхали до високої східної брами. Двоє голубів пронеслися над їхніми головами, пролетіли над стінами й посідали на одній із веж.
— Вони не почуваються, як у пастці, — зауважив Паккі.
— У Дангрії багато голубів, — провадив далі Ардок, -сюди прилітають і поштові голуби здалеку. Бурмистер отримує звістки саме таким чином.
Він спохмурнів і, здавалося, хотів щось додати, але промовчав.
— Ви часто буваєте в Данґрії? — поцікавився Тіурі.
— Раз на місяць, інколи й частіше.
Тим часом вони вже дісталися міської брами. Ворота були відчинені, але тут їм шлях перегородив шлагбаум, біля якого стояло кілька озброєних стражників. Однак, побачивши Ардока з хлопцями, вони жердину одразу підняли, і головний стражник дружньо привітався:
— Добридень, Ардоку. Хто це з тобою?
— Мого слугу, Дирика, ти знаєш, а ці юнаки з-за гір.
— Юнаки з-за гір? — перепитав головний стражник.
— Як вас звати?
— Паккі, син Паккі, та Мартин, син Мартина.
— А до нас чого приїхали?
— Вони хочуть побачити нашу країну, — пояснив Ардок.
— Чудово! — вигукнув головний стражник. — Чужинці зі сходу нечасто навідуються до нас. Вам треба відрекомендуватися бурмистрові, він напевно зрадіє й покаже вам тут усе.
— Мабуть, бурмистер має багато інших справ, важливіших, аніж показувати місто мандрівникам, — припустив Ардок.
— О, він для кожного знайде час. Ви надовго тут затримаєтеся?
— Ще не знаємо, — відповів Тіурі.
— Затримуйтеся надовше, — порадив головний стражник. — У нас можна добре провести час. — Він повернувся до Ардока: — Ти де заночуєш?
— Як завжди, у «Білому лебеді».
— А ці юнаки теж?
— Спитай у них сам, чоловіче добрий.
— Ще не вирішили, — сказав Тіурі. — Ми нічого тут не знаємо.
— Рушайте з паном Ардоком — він знає, де можна добре випити й попоїсти. Більше вас не затримуватиму. Бувайте.
Мандрівники через ворота в’їхали в місто. Паккі з широко розплющеними очима розглядав ряди будинків, широкі та вузькі вулиці, стіни та вежі. Він забув навіть про свій острах і відпустив гриву коня.
— Так, — промовив він, — у місті також є щось особливе.
Вони дісталися ринкової площі і зупинилися осторонь.
— Божечку! — вигукнув Паккі. — Це неймовірно!
На площі було повно барвистих яток та крамниць, продавців та покупців. Усі ці строкатість та гамір переливалися в сонячному світлі. Білі голуби ширяли в небі, сідали й знову злітали.
— Оце так краса! — чудувався Паккі.
Проте довго милуватися красою йому не довелося, бо треба ж було розвантажити підводи Ардока й роз-прягти коней. Віз перетворився на ятку з гарно розкладеним товаром. Коней відвели до критої стайні неподалік. Хлопці допомагали, як могли, доки Ардок не зупинив їх.
— Ну годі вже. Ви потрапили, куди хотіли, тепер можете вільно йти і зупинитися, де забажаєте.
Хлопці щиро подякували.