— Не треба подяк, мені було це нескладно. А тепер прощавайте, маю багато справ. Під вечір знайдете мене в «Білому лебеді». Я й для вас можу домовитися про ночівлю.
— Дякуємо, — відповів Тіурі, — ми ще не знаємо, що будемо робити.
— Усе буде оплачено.
— Зачекайте домовлятися, — відказав Тіурі, — можливо, ми й не прийдемо.
Хлопці вкотре подякували Ардокові, попрощалися, перетнули ринкову площу і присіли біля фонтану попоїсти.
— Що робитимемо? — спитав Паккі.
— Перепочинемо й підемо далі.
— Тобто на ночівлю тут не зупинимося, так?
— Ні, маємо ще півдня; що швидше будемо рухатися, то краще.
— Правда. — кивнув Паккі, але запропонував: -Може, ми трішки ще погуляємо й побачимо щось іще?..
— Гаразд, — погодився, підводячись, Тіурі.
— Я не маю бажання сидіти, — прошепотів йому Пак-кі, — я відчуваю, що весь ранок просидів. Та ще й як! На коні! Схоже, що Ардок непоганий-таки чоловік. Як вважаєш?
— До того ж мудрий.
— Так. Він одразу помітив, що ти добре сидиш у сідлі. Я теж зможу так навчитися?
— Звісно, коли будеш частіше їздити.
Вони обійшли площу, розглядаючи товари.
— Обережно, — проказав несподівано хтось позаду.
Хлопці озирнулися й побачили одягненого в лахміття старого.
— Бачу, ви не тутешні, — продовжив він. — Остерігайтеся! У місті повно крадіїв. Притримуйте гаманці. Данґрія вже не та нині.
Він зло сплюнув і зник у натовпі.
— Як це розуміти? — здивувався Паккі.
Обіч площі стояла величезна будівля зі світло-коричневого каменю. За зубчастою стіною з боку площі виглядали високі вежі. Стіна була пласкою, без жодних прикрас, лише з кількома маленькими вікнами й широкими дерев’яними, оббитими металом, вхідними дверима, до яких вели широкі сходи з білого мармуру.
— Це що, палац? — Паккі, роззявивши рота, зачаровано розглядав величну споруду.
— Це міська ратуша і будинок бурмистра, — почувся голос за спиною.
Вони озирнулися і знову побачили старого, який нещодавно радив їм остерігатися злодіїв.
— Бурмистер, — сказав він, — побудував ці сходи торік. Вийшло дуже гарно й дуже дорого. Не хотів би я ними піднятися, ой ні! — він з відразою поглянув на будівлю і презирливо сплюнув. — Ой ні! — повторив він і пішов геть.
— Як це розуміти? — вдруге спитав Паккі.
Тіурі нічого не відповів, але спостерігав за старим, доки той не зник за ятками.
— Сходи йому не сподобалися, ти ба, — засміявся він і раптом усвідомив, що не хоче затримуватися в Данґрії. — Ну що, ходімо? На заході теж має бути брама.
Хлопці перетнули площу й опинилися біля ятки Ардока. Господаря на місці не було; торгував Дирик, і справи в нього, схоже, йшли добре. Він весело привітався з хлопцями, ті зупинилися побалакати і збира-лися були вже попрощатися, коли підійшов чоловік у шоломі — хлопці впізнали одного зі стражників.
— О, саме ви мені й потрібні, хлопці. Я сподівався знайти вас тут. Бурмистер дуже хоче з вами поспілкуватися.
— Бурмистер? — здивувався Тіурі.
— Так. Він дізнався, що в місті чужоземці, до того ж такі юні, і хоче, аби ви в нього погостювали.
— Нічого собі, — здивувався Дирик, — оце так честь!
— Наш бурмистер гостинний, як і його місто, — промовив стражник. — І він любить молодь, це всім відомо. Ходімо?
— Та ми б з радістю, але в нас обмаль часу.
— Бурмистер теж не має багато часу, — здавався ображеним стражник, — він доволі зайнятий, не менш за вас.
— Перепрошую, — вибачився Тіурі, — ми дуже цінуємо цей дружній жест.
А подумки додав, що волів би нікуди не йти, однак це означало б лише затримку, та й неможливо було ігнорувати бажання правителя міста.
Тож вони рушили за стражником до великої будівлі, якою щойно милувалися, піднялися мармуровими сходами й увійшли у двері.
2. Бурмистер Данґрії. Хитрість Паккі
Мандрівники увійшли до великої зали з підлогою, викладеною білими та червоними кахлями, та розписними колонами обабіч неї. У кінці зали вели нагору пречудові різьблені дерев’яні сходи.
— Овва! — захоплено прошепотів Паккі, здивовано роззираючись навкруги.
На всіх колонах висіли щити та схрещені мечі, а стелю було інкрустовано самоцвітами.
— Овва! — повторив Паккі, — ваш бурмистер, мабуть, багатій.
— Зачекайте тут хвилинку, — сказав стражник, перетнув залу й піднявся сходами. Водночас близько дванадцяти воїнів, брязкаючи зброєю, спустилися вниз. Вони пройшли повз юнаків, здійняли списи на знак привітання і вийшли на вулицю. Ще двоє увійшли через бічні двері, один із них привітався: