— Добридень. Бурмистер зараз вийде.
Після цього обидва піднялися сходами і зупинилися.
— Ич які, — прошепотів Паккі. — А в короля Дагона-та теж такий палац? І в ньому теж повнісінько воїнів?
Він став обходити залу, розглядаючи колони та вивчаючи щити. Тіурі хотів був піти за ним, але залишився на місці, бо помітив, що сходами спускалися двоє: поважний пан середнього віку у довгих червоних шатах, оторочених хутром, із золотим ланцюгом на шиї, та блідий юнак у чорному.
«Перший, певно, і є бурмистер», — подумав Тіурі й тихенько покликав:
— Паккі! — але той зник за колонами в кінці зали і, певно, не міг його почути.
Поважний пан підійшов до Тіурі і дружньо мовив:
— Радий вітати в моєму місті!
Тіурі вклонився:
— Дякую, пане бурмистре.
Бурмистер подав йому руку.
— Ласкаво прошу, — додав він. — Будь моїм гостем. -Він роззирнувся: — Я думав, вас двоє.
— Так, зі мною мій друг Паккі. Він вражений пишнотами вашої ратуші й оглядає залу. Зараз покличу.
— Не турбуйся, нехай усе спокійно огляне, — усміхнувся бурмистер, — для цього вас сюди й запросили. Я покажу вам набагато більше. — Він обернувся до юнака в чорному: — Мій писар подбає про зручні кімнати для вас обох тут, у ратуші.
— Ви дуже добрий, — зауважив Тіурі. — Надзвичайно щедра пропозиція. Ми прості мандрівники і дуже хочемо оглянути ваше місто, але, на жаль, не можемо лишатися тут надовго.
— Але ж на кілька днів можна затриматися?
— На превеликий жаль, це неможливо.
Тут з’явився Паккі. Він був дуже схвильований, проте Тіурі помітив це не одразу.
— А ось і твій товариш, — побачив Паккі бурмистер. -Прошу, прошу. Я чув, тобі тут дуже сподобалося.
Хлопець незграбно вклонився й відповів:
— Тут дуже гарно, пане бурмистре.
— Тож ходімо зі мною нагору, таки маєте небагато часу. Ходімо, ходімо.
— Але ми мусимо ще встигнути до Ардока, — відступив крок назад Паккі. — Я. я залишив там дещо зі своїх речей.
— Я розпоряджуся, щоб їх принесли, — сказав бурмистер. Він підняв руку — і двоє воїнів спустилися сходами.
— Ми з вдячністю приймаємо ваше запрошення, -погодився Тіурі. — Проте, як я вже говорив, не можемо надовго лишатися тут.
— Ти поспішаєш? — спитав бурмистер, підходячи до нього майже впритул. — А я дуже хотів би послухати, що нового на сході.
Раптом Тіурі відчув занепокоєння.
— Ми — з гірського села, — почав він якомога безтурботніше. — І нічого нового розповісти не можемо.
Бурмистер тицьнув його пальцем у груди.
— То ти не везеш жодних новин зі сходу? — спитав він майже свистячим шепотом. — Тоді доведеться затриматися на день-другий.
— Це справді неможливо, — заперечив Тіурі.
— Ти залишишся, — наполягав бурмистер. — Ти мусиш залишитися. Мій друг. Він ще не приїхав, але йому дуже хочеться з тобою поговорити.
Неясне хвилювання перейшло в недовіру.
— Ваш друг?! — спитав Тіурі різко. — Я вас не розумію! Який друг?!
— Побачиш, — посміхнувся бурмистер. — Ходімо зі мною, дорогенький.
Воїни стали поруч з Тіурі. Вони усміхалися, але руки їхні лежали на руків’ях мечей. Тіурі з жахом помітив, що поміж колон з’явилися озброєні люди. Обміркувати й вирішити, що робити, він не встиг: зойк Паккі змусив його озирнутися.
Той встиг відійти назад і стояв біля вхідних дверей, притиснувши руки до грудей.
— Гей! — вигукнув Паккі. — Не хвилюйся! Він у мене, тут! Не хвилюйся, я його доправлю! — Він розчахнув двері й вискочив на вулицю.
Далі все відбулося дуже швидко. Дружній вираз на обличчі бурмистра змінився на злостивий та жорстокий.
— Тримайте його! — крикнув він. — Хапай! Лови!
Вояки кинулися навздогін, бурмистер — за ними, але біля дверей він зупинився, глянув на Тіурі і вийшов, двері за ним зачинилися. Тіурі побіг до дверей, рвонув їх на себе, але навстріч висунулося декілька списів; грізні голоси наказали йому залишатися на місці, і перед самісіньким його носом двері зачинилися. Він чув галас з вулиці, але зрозуміти, що ж там відбувається, не міг.
— Ох, Паккі! — тремтячим голосом вигукнув він.
Паккі, відчувши небезпеку, вдав, ніби лист у нього! Хитрість вдалася, але що з ним буде далі? Чи не краще зізнатися, що в Паккі немає листа, якого, здається, шукав бурмистер? Ні, цього робити не можна. Не можна видавати листа, від якого, можливо, залежить доля королівства. Треба скористатися наданою Паккі можливістю.
Тіурі наблизився до бічних дверей, але почув за ними голоси. Вийти на вулицю не вдасться — ратуша, можливо, оточена. Він пробіг через залу і, мало не збивши з ніг бурмистерського писаря, чимдуж кинувся нагору східцями, перестрибуючи через дві сходинки. Сходи привели його до іншої зали з великою кількістю дверей, він навмання відчинив одну й побіг далі крізь кімнати й зали. Позаду було чути кроки, хтось вигукував: