— А навіщо ти замкнувся?
— Бо не маю жодного бажання бути продірявленим стрілою! Що, цей дикун усе ще бігає будинком?
— Ех ти, страхопуде! — насмішкувато відгукнувся сердитий голос за дверима. — Тремтиш, конторська твоя душа? Бурмистер тебе кличе.
— Зараз прийду. То ви спіймали цього хлопчину?
— Ще ні, але неодмінно спіймаємо. Він точно десь тут, у будинку. Бурмистер вкрай розлючений. Незабаром засідання Ради старійшин, і весь цей галас йому зовсім ні до чого. Ходімо, допоможеш.
— Така робота не по мені. Носити зброю не маю жодного бажання. Писанина усіляка — це будь ласка.
Він замкнув двері й обернувся до Тіурі:
— Тепер повірив, що я не бажаю тобі зла? Уся ця дивна метушня навколо тебе мені зовсім не до вподоби. — Він зітхнув: — Схоже, доведеться розпрощатися з місцем. Чи бурмистер гідний того, щоб йому служити?
— Вам краще знати, — здивувався Тіурі.
— Дехто тут його ненавидить, але до мене він завжди був добрий. Хоча цього, може, й недостатньо.
Тіурі підійшов до вікна.
— Хто ж ти такий? — спитав писар, ідучи за ним.
— Це неважливо, — відказав юнак.
Вони стояли один навпроти одного біля вікна; перший дивився з цікавістю, другий — насторожено.
— Бурмистер чекав на тебе, — почав розповідати писар. — Він наказав сторожі приводити сюди всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які пройдуть через міську браму.
— Це правда?
— Правда. Нещодавно він отримав листа зі сходу чи південного сходу. Його приніс поштовий голуб. Мені не можна було читати цього листа і також не дозволено було покласти його до архіву.
— А від кого був лист?
— Я не знаю. Тобі ліпше знати.
«Від Кобри? — подумав Тіурі. — Невже Кобра пройшов Першою Великою Дорогою, перебрався через гори і послав бурмистрові розпорядження затримати Тіурі, доки сам не дістанеться Данґрії? Цілком імовірно.
— Я не знайомий з бурмистром, — сказав він, — але вважаю, що вам краще служити іншому панові, якщо ви вірний підданий короля Унавена.
— Що?! — здивовано вигукнув писар.
— А тепер мушу йти.
— Стривай, погляну, чи не чатує там хто, — писар висунувся з вікна й огледівся. — Іди. Солдати тут завжди вештаються, та якщо поквапишся — зумієш вислизнути. Тим паче, уже сутеніє. І хай тобі пощастить більше, аніж твоєму приятелеві.
— Паккі! Його схопили?!
— Так, його спіймали, і він сидить тут під нами, у підвалі.
— Ні! — прошепотів Тіурі. — Спершу я маю допомогти йому.
— Не зараз, — писар знову поглянув у вікно. — Стривай, нехай пройде стражник. Тепер іди. Товаришеві ти зможеш допомогти, коли сам будеш вільний. Навряд чи він тобі буде вдячний, якщо ти даси й себе схопити.
Він мав рацію. Тіурі зліз на підвіконня й подивився вниз. Під вікном був чудовий карниз, з якого було легко зістрибнути на вулицю.
— Ти потрапиш на протилежний від входу бік ратуші, — пояснював писар. — Біжи!
— Дякую, — шепнув Тіурі, зістрибнув на вулицю й побіг щодуху. Біля дальнього рогу ратуші він побачив охоронців і пірнув у бічну вуличку. Хлопець чув їхні крики, але не зрозумів, чи побачили вони його. Юнак пробіг кілька вулиць і перейшов на спокійний крок, бо помітив, що перехожі якось здивовано на нього поглядають. Невдовзі він опинився на ринковій площі й зупинився в напівтемній галереї. «Куди податися в цьому незнайомому місті, у якому ще й вороги на тебе полюють?» — подумки запитав він себе.
— Ходімо зі мною, — прошепотів хтось зненацька, опинившись просто перед ним.
Тіурі здригнувся від несподіванки, та одразу упізнав старого, що говорив з ним та Паккі вдень.
— Дай-но я візьму тебе під руку, — провадив далі той, — ходімо. Кого я попереджав, що цими сходами не можна підніматися? Спробували? І що? Твій друг у в’язниці, а ти блукаєш навколо, немов хочеш туди сам потрапити.
Раптом його рука наштрикнулася на щось гостре:
— Викинь лук зі стрілами, вони дуже впадають у вічі.
Тіурі мовчки підкорився. Він не знав, чи правильно чинить, проте нічого кращого придумати не міг. Несподіваний помічник повів його площею, обираючи людні місця. Над деякими ятками горіли ліхтарі, але більшість крамарів уже прибирали крам. Ніхто не зважав на Тіурі й старого, з яким він ішов, але юнак насторожено озирався навсібіч, готовий тікати за перших ознак небезпеки.
Старий зупинився біля ятки з одягом і спитав крамаря:
— Чи не знайдеться в тебе недорогої камізельки для мого приятеля?
— Якщо заплатить — знайдеться, — відповів крамар. -Від тебе ж грошей не дочекаєшся.