— Він заплатить, — запевнив старий та звернувся до Тіурі: — Адже я попереджав тебе, щоб ти остерігався крадіїв, чи не так?
Тіурі зняв з пояса гаманця й витягнув кілька монет.
— Гляди тільки, не переплати! — попередив його старий. — Он тієї срібної монети вистачить.
— Камізеля має змінити його вигляд, — запевнив торговець, окинувши Тіурі поглядом. Тоді попорпався в речах. — На ось, приміряй.
— За срібний гріш міг би й щось ліпше знайти! — розсердився старий. — Користаєшся з того, що не маємо часу торгуватися.
— Утікачеві не годиться бути перебірливим, — відказав крамар, підморгуючи Тіурі. — Цей саме по тобі. Тепер тебе не відрізнити від справжнього данґрійця: одяг має бути забарвлений не менш ніж у п’ять кольорів. Ось тобі від мене ще й капелюшок на додачу — трохи недоладний, але для такої мети підходящий.
Тіурі зі старим залишили ринкову площу. Коли вони проминули кілька вулиць, той сказав:
— Так, спершу треба підкріпитися. Ходімо до «Білого лебедя», там безпечно.
Тіурі зупинився.
— Я так не думаю, добродію. Розумієте, вони знають, що я прибув сюди з Ардоком, землевласником, і що Ардок зупиняється в «Білому лебеді».
— Ой-йой-йой, я цього не знав. Але вони, напевне, там тебе вже шукали. Знаєш, а піду-но я вперед, розвідаю. Якщо вони вже побували в «Лебеді», усе гаразд: вдруге не прийдуть. А коли й прийдуть, корчмар тебе заховає. Але спершу зайду я. Ти йди услід за мною, лише повільніше. Якщо у вікні буде запалена свічка, сміливо заходь.
Він пояснив Тіурі, як знайти трактир, і пішов, не чекаючи на відповідь. Хлопець постояв трохи, потім пішов темними вулицями в напрямку «Білого лебедя», усе ще спантеличений неочікуваною допомогою. Він швидко знайшов трактир. У вікні, під вивіскою у вигляді лебедя, горіла свічка.
5. У «Білому лебеді»
Тіурі штовхнув двері та увійшов до трактиру. Там сиділо чоловік з десять. Більшість обідали, а старий стояв біля шинквасу, розмовляючи з хазяїном. Побачивши хлопця, обидва підійшли до нього.
— Я замовив поїсти, — повідомив старий, — але тобі доведеться заплатити за обох.
— Звісно.
— В Ірувена ніколи немає при собі грошей, — сміючись, сказав господар.
— Та ні, — заперечив старий, якого, виявляється, звали Ірувен. — Мені вони просто не потрібні.
За мить вони розташувалися один навпроти одного за столом у темнім кутку, й господар приніс їжу.
— Смачного, — сказав Ірувен.
Тіурі глянув на нього. Ірувен був бородатим старим і доволі бідним на вигляд. Однак його очі були добрими й мудрими.
— Дуже дякую... — почав було Тіурі.
— Облиш, я ще не зробив нічого, що коштувало б зусиль; подякуй трактирникові.
— Але чому, власне, ви мені допомагаєте?
Ірувен похитав головою:
— Спершу поїмо, тоді й розмовляти будемо.
Однак Тіурі справді не хотів їсти, допоки не дізнається, що ж трапилося з Паккі.
— Він вибіг з ратуші, — розповідав Ірувен, — і скотився сходами так швидко, що стражники розгубилися й не змогли його затримати. Коли твій друг вискочив на площу, за ним із ратуші вибігло ще більше воїнів, а за ними, волаючи «Спіймати! Арештувати!», бурмистер, на площі здійнялася метушня. Твій приятель бігав поміж ятками, за ним ганялися стражники, товари з прилавків сипалися додолу. Я не бачив, як їм вдалося його схопити, побачив лише пізніше, коли його вже вели назад до ратуші. Його взяли під варту й кинули у підвал ратуші, там він і досі сидить.
— Який. який вигляд мав Паккі?
— Доволі пом’ятий, одяг на ньому був подертий. Але страху він не виказував.
— Я мушу його звільнити! Мушу! Але ж як?
— Про це ми поміркуємо після обіду. Ти в цьому місті не самітній. Я хочу допомогти тобі, є й інші люди. А чому, власне, бурмистер арештував вас?
Тіурі хотів пояснити, але не встиг, бо двоє чоловіків саме зайшли з бічних дверей, що біля шинквасу. Це були Ардок та його слуга.
Землевласник оглянув кімнату і привітався:
— Добрий вечір.
Ірувена він привітав окремо і лише тоді помітив Тіурі.
— О! — сказав він дещо здивовано. — Так це ж Мартин! — і підійшов до їхнього столу; слуга йшов за ним.
Тіурі підхопився:
— Добрий вечір, пане Ардок.
— Сиди-сиди, — відповів той, — смачного.
Він присунув стільця й підсів до їхнього столу.
Підійшов трактирник і поцікавився, що панове бажають на обід.
— Ви будете їсти за цим столом? — спитав він.
— Якщо вони дозволять, — Ардок кивнув на Тіурі й Ірувена.
— Звісно, — погодився Ірувен.
— Дякую, — сказав Ардок і звернувся до слуги: — Сідай і ти, Дирику.