Господар прийняв у них замовлення, й Ардок повернувся до Тіурі:
— А де ж твій приятель?
— Тіурі не квапився з відповіддю, і Ардок відповів за нього:
— У в’язниці під ратушею, чи не так? Ви що ж — на улюблений мозоль наступили бурмистрові чи ще як йому дошкулили?
— Нічого ми йому не зробили.
— Нічого? Цього, мабуть, малувато, щоб до буцегарні загриміти. І ти стверджуєш, що ніколи раніше в Дан-ґрії не бував!
— Ні, не бував. А бурмистра вашого сьогодні ми вперше в житті зустріли.
— Це правда? Ну що ж, сподіватимемося, ця зустріч буде й останньою. Ну й історія! А що ж робити з твоїм приятелем?
Тіурі примітив, що решта відвідувачів з цікавістю поглядають на нього, і зніяковів. Ардок, схоже, помітив це також, тому запевнив Тіурі:
— Та не бійся, тебе тут ніхто не видасть. Ми в «Білому лебеді», хоча тобі, звісно, це ні про що не говорить. Слуги бурмистра тут уже побували. А в разі чого господар знайде, де тебе заховати. — Він повернувся до господаря, який саме розставляв на столі наїдки: — Правду я кажу?
— Так, справді так, — підтвердив той і, поглянувши на Тіурі, запитав: — Що ж ти не їси, друже, тебе щось турбує?
— Так, Паккі.
— Це товариш твій? Та Ірувен придумає, що робити. Чи Ардок.
— Можливо, — сказав Ардок. — Принеси-но нам вина, ми поки що вип’ємо.
Щойно трактирник відійшов, він нахилився до Тіурі:
— Хто ти такий?
— Як хто? Мене звати Мартин — ви ж знаєте.
— Нам це ім’я нічого не говорить, — мовив Ірувен.
— Якщо тебе навіть звати Мартин, — припустив Ардок, — ти не той, за кого себе видаєш! Ти не хлопчик з гір, як твій товариш Паккі. Ти прийшов з іншого краю і належиш до іншого товариства. Ти поводишся, як юнак шляхетного роду. ти сидиш на коні, мов досвідчений вершник. І в бурмистра мали бути причини, щоб тебе заарештувати. Хто ти є?
Трактирник приніс вина. Тіурі зачекав, доки той відійшов і відповів:
— Я не можу вам сказати більше, аніж уже сказав. Бурмистер, можливо, й має причини воліти арештувати мене, думаю лише, що він нікому про них не розповість. І я не розкажу. Мені не можна про це говорити.
— Гаразд, — стримано погодився Ардок. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи.
— Це чужоземці, — пояснив Ірувен, — але вони не просто прийшли до Данґрії, вони мають щось на меті.
— Точно, — кивнув Ардок. — Нечасто мандрівники зі сходу приходять сюди просто так. Проте який тут зв’язок з нашими справами? Цей Мартин каже, що ніколи раніше не зустрічав бурмистра.
— Саме так і є, — зауважив Тіурі. — Він сам покликав нас до себе.
— Так і було, — підтвердив слуга Ардока, — він їх сам запросив, я це знаю.
— І спершу говорив з нами дуже приязно, — розповідав Тіурі, — запрошував на гостину, а згодом намагався силоміць затримати нас у ратуші.
— І твій друг вислизнув звідтіля, — вів далі Ардок, -він біг площею й кричав. Що він кричав, Дирику?
— «Він у мене, він у мене!» — відповів слуга. — Ось що він кричав.
— І що ж у нього таке було? — поцікавився Ардок.
— Нічого. — відповів Тіурі. — Паккі треба визволити. Він намагався допомогти мені.
Юнак перевів погляд з Ардока на Ірувена:
— Ви допомогли мені. Допоможіть ще раз! Або порадьте, чи що! Я тут чужий. Наскільки я зрозумів, бурмистер у вас не в пошані. Чому?
— Тепер він збирається ставити нам запитання! -обурився Ардок. — А сам закритий, як горщик.
Та Ірувен відповів:
— Це правда, у місті багато хто бурмистра вважає за ворога. І я так завжди відчував. З ним до Данґрії прийшло зло. Він забув, що лише бурмистер і править містом від імені короля. А поводиться, як самостійний монарх. Після розладу між принцами, лицарі, що носили білі щити, стали рідко навідуватися до міста. Тепер вони мають охороняти південні кордони. Але ж деяких людей не слід лишати без нагляду.
— Це зайве, не треба, — перебив його Ардок, — Мартин нічого про це не знає.
— Чому, — заперечив Тіурі, — дещо знаю. Я знаю про синів Унавена та боротьбу проти Евіллану.
— З Евілланом нині маємо перемир’я, — сказав Ди-рик.
— Кажуть, є надія, — додав Ірувен, — що лицарі Уна-вена невдовзі прибудуть сюди й бурмистра буде відсторонено.
— Ото тебе заносить, Ірувене! — приєднався до розмови один із присутніх, що сидів за сусіднім столом і, схоже, стежив за розмовою.
— Дехто мені й досі не вірить, — Ірувен підвівся і оглянув трактир. — Вони спроможні лише лаяти бурмистра за високі податки й несправедливість. Навіть тут, у «Білому лебеді», є люди, які не помічають небезпеки.
— Небезпеки? — відгукнулися за сусіднім столом. — Я, звісно, не люблю ані бурмистра, ані його друзів, але не боюся їх анітрохи.