— Ірувен говорить так, неначе вороги завтра стоятимуть біля наших воріт, — підтримав його сусід.
— Вороги серед нас! — виголосив Ірувен майже урочисто. — Нам усім слід остерігатися! Те, що трапилося сьогодні, має змусити нас замислитися. Відколи чужоземців, гостей, приймають у нас таким чином?
Усі звернули погляди на Тіурі.
— А що, власне, чужоземці роблять тут? — спитав хтось. — Я, чесно кажучи, не дуже розумію.
Тіурі відчув, що всі очікують його пояснень. Він підвівся:
— Щиро кажучи, я теж не розумію. Вам не подобається бурмистер. Чому ж ви не боретеся проти нього?
— А що може зробити жменька городян супроти сили?! — вигукнув чоловік за сусіднім столом.
— Річ не в тім, — відповів Ірувен. — Незадоволених багато, і тобі, Долвене, це добре відомо. Просто ви надто ліниві, надто легкодухі, надто байдужі.
— Я не дозволю так зі мною розмовляти! Ти закликаєш нас до заколоту, Ірувене, а це небезпечно. Я б залюбки обрав іншого бурмистра, але заколоту не хочу й не хочу, щоб його змістили насильницьки. Король Унавен засудив би це.
— Король Унавен прагне справедливості у своєму королівстві, — спокійно заперечив Ірувен. — І він вислухає нас, якщо ми попросимо його.
— Король нині має важливіші справи, — відказав Долвен.
— Можливо, невдовзі відбудеться замирення з Евіл-ланом, — втрутився трактирник, присуваючи стільця й сідаючи біля них.
— Ми відволіклися, — сказав Ардок і поглянув на Тіурі.
Той окинув оком приміщення й після хвилинного вагання запитав:
— Ви всі вірні піддані короля Унавена і вороги Евіл-лану?
Кожен дивився на нього з мовчазним здивуванням.
— Так, — нарешті промовив Ардок, — але чому ти питаєш? Ми сподіваємося на мир; наслідки розбрату відчуваються і тут, хоча від Данґрії до Евіллану далеко. Але знову ж таки — чому ти питаєш про це?
— Я думаю, що ваш бурмистер є другом Евіллану. Точніше, переконаний у цьому!
Ці слова усіх спантеличили. І лише Ірувен зауважив:
— Мене це не дивує. Я завжди це відчував і саме цього й боявся.
— Звідки ти знаєш?! — вигукнув Ардок.
— Тихше, тихше, — застеріг трактирник. — Це серйозне звинувачення, яке не можна поширювати, перш ніж ми не переконаємося, що це правда.
— На жаль, я мало що можу розповісти вам, — почав Тіурі. — Більша частина того, що я знаю — і це не так багато, — є таємницею. Але я певен того, що бурмистер якось пов’язаний з Евілланом і що він затримав мене й мого товариша за дорученням шпигунів з Евіллану.
— Але ж от-от буде укладено мир! — перебив його Долвен.
— Та помовч ти, дай йому договорити!
— Ще можу розказати ось що. У королівстві Даго-ната мене переслідували Червоні Вершники і напали на мене.
— Червоні Вершники з Евіллану, — прошепотів Ірувен.
— Так, Червоні Вершники з Евіллану, слуги Чорного Лицаря з Червоним Щитом.
— Одного з лицарів правителя Евіллану, — пробурмотів Ардок.
— Але що вони робили в королівстві Дагоната? -спитав хтось. — Ви ж не воюєте з цією країною на півдні?
— Ні. Наше королівство тут ні до чого. Вони переслідували одного з лицарів короля Унавена.
— Лицаря короля Унавена? — перепитав Ардок. -Котрого? Чи не Андомара Інґевелльського?
— Лицаря з Білим Щитом, — відповів Тіурі.
— Усі лицарі короля носять білі щити, — мовив трактирник.
— Когось із Лицарів з Білим Щитом, — повторив Тіурі.
Він вирішив не називати імені лицаря й не розповідати, що того було вбито Червоними Вершниками. Зрештою, йому було сказано, що доручення слід збе-регти в таємниці, так він і чинитиме, доки не зможе розповісти всього королю Унавену.
— Бурмистер отримав листа зі сходу, — продовжував він, — після чого розпорядився, аби до нього приводили всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Це розповів мені його писар.
— Його писар? — перепитав трактирник.
— Так, — сказав Долвен, — цей, отже, також на нашому боці.
— Але навіщо йому знадобилися ті юнаки? — дивувався Ардок.
Тіурі промовчав.
— Ти ще не второпав, що це секрет? — запитав Ірувен. — Він шукає когось — одного чи двох. Мартин, звісно, знає, для чого, але не може розказати.
— Усе, що я розповів вам, — правда. Ви маєте повірити мені й допомогти. Зрозумійте, від цього залежить усе!
— Чим ми можемо тобі допомогти? — поцікавився Ардок.
— Мені треба якомога швидше їхати далі, але спершу.
— А як же бурмистер?! — вигукнули разом Долвен та його сусід.
— .Спершу я маю звільнити Паккі, мого друга. Я не можу покинути його тут.