— Тихіше! — повторив магістер Мармус і посміхнувся. — Звісно, ти можеш вимагати справедливості, але сьогодні ми говоритимемо про будівництво.
— До чого розмови про нове, допоки старе не приведено до ладу? — перебив його Ірувен.
Тут заговорив бурмистер.
— Помовч, Ірувене, — мовив він суворо, — всьому свій час.
— Пане бурмистре, — відказав Ірувен, — ваше зауваження слушне. Ви, поза всяким сумнівом, не схвалюєте несправедливості і тому, певен, не будете чекати наступної Ради, щоб виправити її. Нагальні випадки розглядаються позачергово.
Бурмистер зблід.
Дехто підтримав Ірувена:
— Нагальні випадки розглядаються позачергово!
— Тиша! — гукнув бурмистер, ляскаючи кулаком по столу. — Якщо ви не замовкнете, я накажу очистити залу!
Запанувала тиша. Високий чоловік, що сидів у кріслі поруч з Тіурі, підвівся. Це був магістер Дирвін.
— Пане бурмистре, ти бачиш, як багато людей прийшло сьогодні сюди. Схоже, сталося щось важливе. Дозволь їм говорити, як завжди тут було заведено.
— Щось важливе! — заверещав бурмистер, підводячись. — Хлопчисько-нахаба, якого я наказав затримати! Відколи це в Данґрії переймаються такими речами?! Ми дорослі люди, пане Дирвін, і добре розуміємо, що молодь іноді потребує твердої руки!
— Пане бурмистре, — заперечив Дирвін, — ніхто й слова не сказав про хлопчину, якого ви наказали спіймати. Ви перший говорите про це! Схоже, вам це справді видається важливим!
У залі здійнявся галас. Дехто засміявся. Бурмистер спершу розгубився, але швидко оговтався.
— Звісно, я заговорив про хлопчиська. Бо бачу в залі його приятеля. Не розумію, як посмів він показуватися на очі після того, як погрожував мене вбити, замкнувшись тут, у ратуші, і поранив мого воїна. Це я маю позиватися, а не він на мене скаржитися!
Тепер кожен дивився на Тіурі. Юнак зробив крок уперед. Знову вони з бурмистром дивились один на одного. У залі запанувала напружена тиша.
— Я запросив тебе й твого товариша до ратуші як гостей, — почав бурмистер, — але ви дивно віддячили за мою гостинність. Мої воїни підтвердять, що ти, юначе, замкнувся на горішньому поверсі ратуші й відмовився виходити. І що ти стріляв з вікна в моїх лучників.
— Але тоді вам доведеться розповісти й про те, що ваші лучники першими стріляли в мене, — голос Тіурі лунав дзвінко й чітко. — І про те, чому я замкнувся в одній із ваших кімнат. І про те, чому ви наказали кинути мого товариша до в’язниці. Так, про все це, певно, вам доведеться розповісти. Мій товариш не зробив нічого поганого. Нічого! Він вийшов на площу, бо не хотів залишатися тут. Чому ви намагалися затримувати нас тут проти нашої волі?
— Я не хотів вас затримувати тут проти вашої волі! — кричав бурмистер. — Навіщо?! Я ніколи раніше не бачив вас і запросив сюди щиро, а ви не схотіли за-лишатись і тим образили мене! Лише за це вас можна покарати, зрозуміло?!
— Я прийшов вимагати звільнення свого товариша. Він не зробив нічого такого, за що його слід було б кинути до в’язниці. Можливо, присутні мені не повірять, коли я розповім, що мій товариш зробив і сказав перед тим, як ви наказали своїм воїнам схопити його. Розкажіть про це самі й повідомте також, у чому ви його звинувачуєте.
Бурмистер відкрив було рота і знову закрив. Він, вочевидь, розгубився.
— Тоді нехай хтось інший розкаже. Ваш писар був поруч. Він може розповісти, що сталося, — Тіурі повернувся до писаря, який, червоніючи, тремтячими пальцями перебирав папери. — Поясніть, що мій товариш зробив такого, що могло образити бурмистра.
— Ви справді були поруч? — спитав один зі старійшин, що сидів за столом. — Тоді кажіть. Що зробив хлопчик?
Бурмистер сів, а писар підвівся й промовив:
— Нічого.
— Як нічого? — запитав магістер Мармус.
— Так, нічого. Він нічого не зробив. Вони увійшли сюди. Я приготував для них кімнату, але вони повідомили, що не можуть залишатися надовго. Бурмистер наполягав, щоб вони затрималися, бо хотів знати, що нового на сході. Тоді другий хлопець — я маю на увазі того, що сидить нині у в’язниці, — раптом закричав, що доправить його за призначенням. «Не хвилюйся. Він у мене, я його доправлю.» І вибіг на вулицю. Це все.
— Це справді все? — спитав магістер Мармус у бурмистра.
Той мовчав.
— А що саме він мав доправити? — спитав магістер Дирвін, переводячи погляд з писаря на бурмистра, а потім на Тіурі.
— Спитайте про це в бурмистра, — відповів юнак.
— Я не знаю, — вимовив той, — я взагалі нічого про це не знаю.
— Ви знаєте! — вигукнув Тіурі. — Але я розумію, що ви не насмілюєтеся сказати, — юнак оглянув залу. — Я також не маю права про це говорити, — продовжував він, — але знаю одне: бурмистер запросив нас не від щирої гостинності. Він наказав сторожі приводити всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які перетнули кордон Данґрії. Навіщо? Спитайте в нього! Спитайте, від кого йому приносять звістки поштові голуби. Спитайте, за чиїм розпорядженням він утримує у в’язниці чужоземців і кому він, призначений королем правити цим містом, служить насправді! — Ті-урі зробив паузу, бо перелякався, що наговорив зайвого, і провадив далі: — Я лише мандрівник у цьому місті і не маю жодного стосунку до ваших справ. Я прошу лише звільнити мого друга. Зараз, негайно!