— Їх звати Мартин та Паккі, — відповів за них Іру-вен.
— Мартине та Паккі, завтра вранці вам доведеться постати перед Радою.
— Навіщо, магістре Дирвіне? — спитав Тіурі, хоча сам чудово це зрозумів.
— Певна річ, аби розповісти, що достеменно з вами сталося. І не тільки це. Ми також маємо знати, з якої причини трапилися всі ці події. Ви можете все розповісти мені зараз, але назавтра, одначе, доведеться повторити свою розповідь перед Радою.
— Завтра! — вигукнув Тіурі. — Це неможливо! Ми не можемо так довго тут затримуватися.
— Чому? — поцікавився магістер. — Так не годиться. Я та багато інших людей повірили, що з вами поводилися неналежним чином. Саме тому Паккі було негайно звільнено. Не можете ж ви тепер просто так піти?!
— Ми не тікаємо, — відповів Тіурі, — я сказав лише, що ми не можемо, не маємо права затримуватися.
— І це після того, як заради вас у місті майже відбувся бунт! — розсердився магістер Дирвін. — Не розумію, наскільки важливою може бути причина, що заважає вам затриматися. Ти сам нарікав на бурмистра. хоч і не прямо, проте ясно дав нам зрозуміти, що необхідне розслідування. В інтересах нашого міста закликаю вас залишитися. Я заявляю не лише як житель цього міста, а й як представник Ради!
— Ви знов увійшли до Ради?! — вигукнув Ірувен.
— Так, одразу після сьогоднішнього засідання мене поновили в Раді.
— Чудова новина, — зрадів Ірувен.
Магістер обернувся до Тіурі:
— Розповідай.
Тіурі повторив усе, що вже говорив людям у «Білому лебеді». Магістер усе вислухав мовчки. Але, вочевидь, був не надто задоволений почутим.
— Усе це неясні слова! — нарешті сказав він. — Гаразд, більше тобі не дошкулятиму. Та й справ ще маю багато. Завтра сподіваюся почути більше. Отож, наполягаю, щоб ви залишалися тут.
— Можете переночувати в мене, — запропонував трактирник. — Я покажу вам кімнату, і ви зможете йти відпочивати, коли захочете.
— На добраніч, — попрощався магістер Дирвін. -Побачимося завтра. Я зайду за вами близько восьмої, гаразд?
— Так, пане, — відповів Тіурі. Юнак не мав можливості ще щось додати, бо магістер Дирвін вважав справу вирішеною. Він попрощався і вийшов. Тіурі зітхнув.
— Ходімо спати? — шепнув йому Паккі.
— Добре, — погодився Тіурі. — Але ти, мабуть, голодний?
— Чесно кажучи, після того, як ми вдень перекусили, і крихти в роті не було.
— Я для тебе дещо припас! — вигукнув трактирник. -Занесу до кімнати.
— Спіть спокійно, — сказав Ардок хлопцям. — І нічого не бійтеся. Магістер Дирвін — мудра людина, а головне — чесна, можете йому довіряти.
Хлопці побажали всім доброї ночі і пішли за трактирником. Той привів їх до маленької чистої кімнатки з двома ліжками.
Невдовзі Паккі смакував своєю пізньою вечерею. Тіурі також поласував шматочком за компанію.
— Нарешті, — пробурмотів Паккі з повним ротом, -нарешті ми самі.
— І нарешті я можу подякувати тобі по-справжньому, — сказав Тіурі.
— Ти вже це зробив? Чи він ще в тебе? — запитав Паккі.
Тіурі торкнувся рукою грудей. Перстень лицаря Едвінема досі висів на шворці під сорочкою, але пергаменту з сургучевими печатками, якого він так довго носив при собі, там уже не було.
— Я спалив його, — прошепотів Тіурі, — але встиг вивчити напам’ять.
— Та невже! — видихнув Паккі, проте не спитав, що ж було в тому листі, хоча лише завдяки його старанням він не потрапив до рук ворога.
— Він був написаний якоюсь таємною мовою. Я не знаю, про що там ішлося. Ой, Паккі, якби не ти та твоя хитрість, бурмистер відібрав би його! Я просто не знаю, як тобі дякувати!
— Та, нема про що говорити, — знітився Паккі.
— Слухай, а як ти здогадався, що гостинність бурмистра була пасткою?
— Не одразу, — почав було Паккі. — У мене виникло дивне відчуття лише тоді, коли я почав розглядати щити. У дальньому кінці зали висів один, та такий червоний, як кров. І я враз пригадав, як ти розповідав, що лицарі Евіллану носять червоні щити, але подумав, що це може бути випадковість. Проте згодом я проходив поблизу дверей, які були відчинені, і почув розмову: ішлося про те, що є розпорядження оточити ратушу. Мені це видалося дивним, я дослухався. Почув небагато, однак і цього було досить.