— Про що ж вони говорили?
— Щось про хлопця зі сходу, з-за гір, не молодше чотирнадцяти й не старше вісімнадцяти років. Щоб його не проґавити. Я запідозрив недобре, тож і влаштував увесь цей гармидер, а вони прожогом кинулися за мною!
— А потім? Що вони зробили з тобою, коли спіймали?
— Я попався через власне недоумство! Вони притяг-ли мене в підземелля під ратушею. Так, підземелля. Воно страшенно велике, але там зовсім не так гарно, як нагорі... сиро й темно. Жбурнули мене на долівку, потім туди прийшов бурмистер і наказав: «Давай-но його сюди!» Я вдав дурника й запитав: «Кого?» Він розлютився, але ще дужче розгнівався, коли зрозумів, що в мене нічого немає. принаймні, немає нічого такого, що цікавить його. Не треба мені дякувати. Я ж пішов з тобою, щоб допомагати! До того ж, це захопливо — вскочити в таку халепу, якщо після цього смачно пригощають і взагалі все добре завершується.
Тіурі засміявся. Потім знову став серйозним і запитав:
— Але що тепер? Ми поспішаємо, однак завтра доведеться стирчати тут, пояснювати й свідчити. І нічого з цим не вдієш!
— А якщо все розповісти магістрові Дирвіну?
— Я про це думав. Доведеться розповісти, якщо він нас затримуватиме. Ліпше б, звісно, не розповідати. Це ж таємниця. І довіряти її не варто нікому. Коли вже сам бурмистер виявився пов’язаним зі шпигунами! Хто знає, скільки тут ще таких? А ми й без того опинилися в Данґрії занадто вже на видноті.
— Це через мене. Ти мав іти далі, а мене лишити і визволити пізніше.
— Ні! — заперечив Тіурі. — Цього я ніколи не зробив би. Тільки завдяки тобі мені пощастило зберегти текст листа. Але я хочу, аби ми негайно вирушили далі. — Він на мить замислився: — Доведеться все розповісти магістрові Дирвіну. Йому одному. Може, пощастить поговорити з ним ще сьогодні ввечері.
У двері постукали.
— Увійдіть! — озвався Тіурі.
Це був Ірувен.
— Ще не полягали? — запитав він, причиняючи за собою двері. — Так я й думав.
— Сідайте, — запросив Тіурі. — Я вкотре хочу подякувати вам за допомогу. Без вас не вдалося б звільнити Паккі.
— Так, — підтвердив Паккі. — Я вам також вдячний тисячу разів!
— Добре-добре, — усміхнувся старий. Він сів і, переводячи погляд з одного на другого, спитав:
— А тепер ви хочете якомога швидше піти з міста? Так от, один мій друг — стражник — стоїть біля північної малої брами і вартує з десятої до другої ночі. Тож можете без затримки залишити Данґрію.
Юнаки здивовано поглянули на нього.
— Ви хочете допомогти нам піти? — не міг повірити Тіурі.
— Звісно. Я зрозумів, що ви поспішаєте. А якщо ви залишитесь, то затримаєтеся надовго. Я знаю це напевно. Засідання Ради, запитання, пояснення, додаткові запитання, докази. Усе це багатослівно й забарно. Магістер Дирвін дуже хороша людина, я тішуся, що він увійшов до Ради, але, як я вже сказав, нагальні справи мають вирішуватися позачергово.
— Ми дуже раді, що ви готові нам допомогти, — обізвався Тіурі. — Але як ви здогадалися, що в нас термінова справа?
— Мені так здалося, а коли в мене про щось з’являється думка, то, зазвичай, так воно і є. вибачте мені за ці слова. Ви прийшли сюди, маючи щось на меті, і мій внутрішній голос підказує, що це важливо для нас усіх, тож я мушу допомогти у вашому призначенні.
— Дякуємо, — мовив Тіурі. — То коли ми зможемо йти?
— Щойно повечеряєте — і ми вийдемо через задні двері, ніхто й не помітить.
— Я вже наївся, — сказав Паккі. — Більше не можу ані шматочка.
— Тоді лишилася ще одна справа, — заявив Тіурі. — Я маю заплатити за їжу й кімнату. Ви можете передати гроші трактирнику?
Юнак потягнувся було за гаманцем, що висів на поясі, але той зник!
— Ну й осел! — простогнав Ірувен. — Ти ще й від крадіїв не вберігся!
— От лихо! — бідкався Тіурі. — Що ж тепер робити?!
— Не переймайся. Усе буде сплачено, я позичу в когось трохи грошенят.
— Забагато клопоту ми вам завдаємо. У тебе є гроші, Паккі?
— Один мідний гріш.
— Бережи його на щастя, — усміхнувся Ірувен. — Нема чого тривожитися через дрібниці. Ходімо! Утім, я сподіваюся розшукати тих злодюжок, що поцупили твого гаманця! Це, звісно, сталося в тій метушні. Так, нині Данґрія геть не та, що раніш.
— А якою ж вона була раніше? — запитав Паккі, підводячись.
— Такою, якою скоро знову стане. Зажди-но, ось оберемо нового бурмістра — і лицарі короля тут буватимуть частіше. Ну то що, ходімо?
— Що ж на це скаже магістер Дирвін? — озвучив свою думку Тіурі.
— Розсердиться, звісно. Але ненадовго, у нього й без цього надто багато справ. Я чув, він уже складає всілякі плани. Завтра вранці, наприклад, відправляє посланця до короля Унавена.