— Посланця до короля? — перепитав Тіурі.
Ірувен пильно поглянув на юнака.
— Так, посланця до короля. Чи, можливо, це не потрібно?
— Чому?
— Може так бути, що посланець уже йде. Ти, скажімо.
— Так, — мовив Тіурі тихенько. — Ми їдемо до короля Унавена.
— Що ж, тоді ходімо швидше. Завтра я сам поговорю з паном Дирвіном. А за ніч ви встигнете подолати чималенько шляху.
Вони йшли принишклими міськими вулицями до брами, біля якої вартував друг Ірувена. Дорогою зустріли кількох озброєних вершників.
Ірувен наказав хлопцям залишатися позаду, а сам зупинив вершників і почав з ними говорити. Виявилося, що їх відрядили для посилення охорони в’їздів до міста.
— Нікому не дозволяється залишати місто, — розповідали вони. — Розпорядження магістра Дирвіна від імені Ради.
Щойно вершники поїхали, Ірувен поквапив:
— Тепер поспішаймо! До малої брами вони підійдуть в останню чергу. Ми повинні бути там, перш ніж прибуде підкріплення.
Вони вчасно дісталися воріт, проте прощатися довелося поспіхом. Паккі й Тіурі вкотре подякували старому за допомогу, вартовий відчинив браму — і юнаки полишили Данґрію, аби продовжити свою мандрівку на захід.
7. Райдужна річка. Мито.
Тіурі й Паккі йшли всю ніч, аби якомога швидше залишити Данґрію далеко позаду й надолужити втрачений час. Було тихо, по дорозі їм ніхто не зустрічався, лише коли-не-коли юнаки неголосно перемовлялися; коли ніч минула, поволі примовкли. Хоча вони й дуже втомилися, але відпочити дозволили собі лише перед світанком, та й то зовсім недовго.
Трохи згодом мандрівникам пощастило: їх наздогнав селянин з підводою сіна, що прямував на захід, і погодився їх підвезти. Вони вмостилися на возі із запашним сіном і вмить поснули міцним сном, а прокинулися, коли сонце вже стояло високо в небі.
— Ну й соньки ж ви, — привітав їх селянин. — Та коли до Райдужної річки хочете, час злазити з воза. Я повертаю.
Хлопці подякували й пішли далі дорогою, обабіч якої здіймалися невисокі пагорби. Тіурі час від часу озирався: переслідувачів не було. Данґрія зникла з обрію, проте він міг заспокоїтися, лише опинившись на протилежному березі Райдужної річки — місці, яке Ардок називав серцем королівства Унавена. Юнаки проходили повз сад і зупинилися, поглядаючи голодними очима на стиглі яблука, що обтяжували гілля.
— Я збираюся поцупити кілька яблучок, — зізнався Паккі. — Ох, як же ж зле, коли немає з собою їжі, та ще й грошей катма, аби бодай щось купити з харчів; окрім того, ще й натщесерце, треба впоратися з важливим дорученням.
— Ми просто ризикнемо, — усміхнувся Тіурі.
Посмакувавши яблучками, вони рушили далі.
Пополудні дорога привела їх на верхів’я пагорба; з найвищої точки перед хлопцями відкрився приголомшливий краєвид на Райдужну річку, що лежала просто перед ними.
Річка була дуже широкою, вона виблискувала на сонці і над нею був зведений кам’яний міст. Ліворуч, неподалік мосту, на східному березі, височіла могутня фортеця. Поблизу розташувалися будинки й ферми, оточені квітучими ланами.
По той бік річки також було село. Перетинаючи його, дорога вела на захід.
Друзі рушили до річки. Тепер вони йшли обжитими місцями. На ланах працювало чимало людей, дорогою також траплялося більше перехожих. Мандрівники дивилися на фортецю і що ближче до неї підходили, то могутніший вигляд вона мала. Міст, безперечно, належав замку й починався з масивної брами, яку було зведено з того самого каменю, що й замок.
— Там, перед мостом, — шлагбаум.
Тіурі теж це помітив. Біля шлагбаума стояв вартовий у шоломі зі списом та щитом, на якому сяяла семибарвна райдуга.
Перед юнаками з бічної дороги виїхав вершник і рушив до мосту. Він нахилився і щось шепнув вартовому; той відвів жердину вбік, пропустив вершника і знову перегородив дорогу.
— О, ми теж зможемо пройти, — з полегшенням сказав Паккі.
Вони дісталися мосту.
— Добрий день, — привітався вартовий. — На той бік зібралися?
Хлопці кивнули.
— Ви тут вперше, чи що? Переправа обійдеться вам по три золотих з кожного.
— Що?! — вигукнув Тіурі. — Ми що, просто так перейти не зможемо?!
— Звісно ж, ні, — здивувався вартовий. — Ви мусите заплатити мито, якщо хочете перетнути Райдужну річку.
— Чому? — спитав Паккі.
— Чому?! Такого безглуздого запитання я ще жодного разу не чув, відтоді як стережу переправу й ношу семибарвний щит. Звідки ви такі взялися, що не знаєте навіть, що за переправу платять мито? Ви що ж, роз-