До читача
Задуму написати книжку про своє дитинство, вік зростання у мене не було.
Лише на зламі 80‑х років минулого століття все частіше поставала думка — залишити своїм дітям, онукам згадку про себе, про своїх батьків. Поступово почав робити записи «до шухляди».
В процесі роботи з’ясувалось, що не знаю майже нічого про свій рід, його генезу. Почав шукати, розпитувати, звертатись до архівів і … вжахнувся.
Революція в Росії, братовбивча громадянська війна «пожирали» людей лише тому, що «мудрі вожді» хотіли цим людям створити «краще життя».
А далі більше: продрозкладка несла голод, колективізація — голодомор, класова боротьба — знищення класу, жорстока боротьба між одно партійцями за владу — політичні репресії, і все заради того, щоб «жить стало лучше, жить стало веселей».
В гонитві до «щасливого майбутнього» в мирний час (!) загинуло стільки людей, що й досі не можемо порахувати — скільки ж?!
Потроху з тієї гаспидської круговерті почали відшуковуватись долі (не всіх) моїх кревних: хто голодом заморений, хто розстріляний, хто «Гулагами» заморожений, тортурами замучений, «щасливі» — на війні убиті.
Шановний читачу! «Листи до себе» (книга перша) пролежали в шухляді понад два десятки літ. Лише згодом, потрапивши до близького мені подружжя Єршінів, «побачили» світ. Заздалегідь прошу вибачення за композиційну недосконалість, огріхи літературного та стилістичного плану, бо то ж робота не професіонала…
І головне. Всі події, обставини, випадки, факти, про які йдеться «В листах…» не є (на жаль) винятковими, як не є винятковою особа автора. Такими в нашому містечку були десятки, в окрузі — сотні, на Поділлі — тисячі, в країні — мільйони. Кожен з них жив, зростає, бачив світ, сприймав і навколишнє по-своєму. Я лише один з них.
Буду вдячний, якщо вважатимете за потрібне виказати свою думку.
04060, Київ, вул. Ольжича, 9а, кв.25 Борис Іванович Кульчицький
«Людство, взяте цілісно - є божественним, проте, в частинах своїх — постає породженням пекла».
Болеслав (Борис) Кульчицький
Розділ 1
Волочиськ[1] у моїй пам’яті — це залізнична станція та цукровий завод. Містечко і найближчі села існували одні для того, щоб вирощувати цукровий буряк, інші — щоб виробляти цукор. Таким було це селище в той час, коли я там народився, 20 лютого 1930 року. Якщо точніше, то народився в селі Фрідріхівка Волочиського району, але зараз такого села вже немає. Це просто одна з вулиць Волочиська, яка веде до наступного містечка — Підволочиська. Ці дві місцевості роз’єднує міст через ріку Збруч.
В той час, коли я народився, за рікою були «вороги»: найближчі родичі, сусіди, знайомі тих, хто жив на протилежному березі — у Радянському Союзі. Революція, громадянська війна — і стали близькі між собою люди ворогами.
Пам’ятаю своє раннє дитинство тим, що ВОНИ хочуть на НАС напасти, зробити рабами, повбивати. Це носилося в повітрі, осідало в голові, в душі. Нині не віриться, що таке могло бути, Але тоді все було правильним і зрозумілим.
Я добре пам’ятаю, де ми жили, коли мені було вже 4–5 років. Поряд із заводом[2]. Це метрів за сорок від кам’яного паркану, що огороджував завод та складські приміщення, зовнішня стіна яких була наче продовженням огорожі заводу. Між нашим будинком та заводом йшли під’їздні колії, по яких із складів вивозився цукор. 3 другого боку заводу протікала річка Збруч, а за нею вже жили буржуї.
У вечірні години було чути, як хтось на тому березі скликав курей, гейкав на худобу чи перемовлявся з сусідом. Були і випадки самочинного переходу кордону коровами чи іншою якоюсь свійською живністю. Чував від старших людей, що мешканці з обох сторін перемовлялись один з одним через кордон, вирішуючи свої житейські нехитрі турботи.
Потім, з плином часу, починаючи з 30‑х років, суворих обмежень ставало все більше й більше. Так, що я вже добре пам`ятав і знав, що дивитися на той берег в присутності інших було небажаним, а то і небезпечним. Батькам це загрожувало серйозними неприємностями.
Залізнична станція[3] була віддалена від цукрового заводу. Йти до неї від нас треба було через невелике поле, тепер уже зовсім забудоване. Невиразно пам`ятаю гарний будинок з прилеглим парком графа Льодоховського, будинок директора заводу, обсаджений ялинами, прикордонну заставу, це вже як щось таємниче, недосяжне, що викликає страх.
1
Волочиськ розташований на крайньому заході Хмільницької області, Поділлі, на лівому березі річки Збруч /притока Дністра/, на відстані 69 км від Хмельницького, колишнього Проскурова/. Вперше селище Волочиськ згадується в акті на володіння князів Збаразьких від 9 червня 1463 року. З 1569 до 1793 р. Волочиськ був у складі Польщі. Населення: українці, євреї, поляки. В 1583 р. Волочиськ нарахував 675 жителів, в 1816 р. — 2352, 1889 р. — 3378, і, нарешті у 1936 р. — 6713 жителів./З матеріалів збірника «Історія міст і сіл Української РСР», 1972 Р./
2
Цукровий завод побудовано в 1870 р. акціонерним товариством «Збруч». На заводі в той час працювало 30 робітників./З матеріалів збірника «Історія міст і сіл Української РСР», 1972 р./
3
Залізниця через Волочиськ побудована, як і цукрозавод, у 70‑х роках XIX ст… Російський письменник О.І. Купрін перебував у Волочиську у 1893–1894 рр. на військовій службі і добре описав це глухе провінційне містечко в своїх ранніх творах. Так, він пише, що піти після служби в цьому бідному містечку було зовсім нікуди, хіба що до залу очікування, де спостерігаючи за проїжджими пасажирами, можна було якось згаяти час.