Пам’ять ще висвітлила один випадок. Мама йде до заводського клубу, бере мене з собою. Там вона і кілька інших мам вишивають на величезному полотні нитками «муліне» портрет Сталіна. Працюють вони одночасно, розташувавшись навколо великою столу, на якому розстелено полотнище з намальованим олівцем портретом, а мами покривають цей малюнок різнокольоровими нитками. Вишивальниці, виконуючи свою роботу, про щось розмовляють, інколи співають.
Так ми дожили до літа 1937 року. Газети і радіо, не даючи собі паузи, доносили до громадян все нові й нові успіхи у всіх галузях господарської діяльності. З’явилось дуже багато бадьорих віршів і мажорних пісень. Вони заучувались і багаторазово повторювались як на клубних підмостках, так і в повсякденному побуті. Знав і я кілька таких віршів–пісень. А по одній з них навчився грамоти. Але про це пізніше. А зараз про те, що тато з мамою стали говорити між собою все частіше й частіше напівголосно, уникаючи при цьому моєї присутності, а інколи просто зачинившись від мене, чи виштовхнувши з кімнати або кухні. А це збуджувало у мене підвищену цікавість. Я став прислухатися. Схоплював, що когось «викрили», щось «виявили», когось «забрали». Взяті в лапки слова мені нічого не пояснювали, бо я не міг ще зрозуміти їхнього справжнього змісту. А ось якось підвищена занепокоєність батьків передалася частково й мені. Щось тривожне носилося в повітрі. Я став помічати, що інколи тато довгенько з ким-небудь із сусідів розмовляє біля своєї хвіртки чи сусідньої. Мама чекає його на вечерю, але не наважується покликати. Посилає мене, та мене м’яко відсилають додому, перервавши свою бесіду. Я все ж помічаю підкресленість їхньої розмови при мені. Тато приходить додому вже затемна. Довго миється. Мовчить. Я засинаю в кімнаті, але встигши все ж почути кілька фраз, що доносяться з-за ледь зачинених дверей з кухні. Мама докоряє йому за те, що йому не варто так довго розмовляти з Стохлею, чи Богдановим, чи Войною. Тато мовчить. Він стурбований і дуже втомлений.
В кузні багато роботи, завод готується до чергового сезону. Незабаром потягнуться валки возів з буряком. На заводі все заскреготить, закрутиться, зашипить. Піде великий цукор.
Рання осінь. Домашнім додалось роботи. Мої батьки на городі. Там і тьотя Маруся. Я залишений вдома доглядати за Янусею. А мені так хотілося бути разом з ними, бо я знав, що тато має викопати велику яму і засипати туди картоплю. Ось ця яма мене найбільше приваблювала. Я вже знав, що так ховають картоплю на зиму. Бачив це раніше. День 29 вересня (середа)[6] був похмурим, дощик сипав і сипав, якось несподівано починаючись і так само несподівано закінчуючись з тим лише, щоб до пізнього вечора не втратити свою розмірність. Але ось прийшов тато. Сам… Я побачив його з вікна кухні, він ішов подвір’ям додому і постукував ногами до доріжки, щоб збити з чобіт грязюку, що прилипла. Але розкислий чорнозем ціпко вхопився за чоботи. Дійшовши до сіней, він став знімати тріскою грязюку, а я, вибігши йому назустріч, сказав з подивом: «Ой, скільки грязюки!». І лише закінчивши свою роботу, тато, якось із зітханням, сказав мені: «То, синку, не грязь, то земля». Слова ці я пам’ятав завжди, але їхній зміст, метафоричність, розкрились мені в роки, коли я мав уже понад тридцять літ.
Неквапно знімаючи з себе мокру одежу, він докладно, але небагатослівно, пояснив мені все, про що я хотів запитати: картоплю не вкинули у яму, бо вона могла б намокнути, тоді взимку померзне і погниє. Мама з тьотею Марусею залишились, щоб викопати буряки, прийдуть увечері. Ще він зараз вмиється, поголиться і піде на засідання бюро. Мився тато солідно. Я довго лив йому з чайника на шию, руки, спину, поки великі ночви для прання наповнились до половини мильною водою.
6
Те, що день 29 вересня 1937 року був середа, я зацікавився і вирахував уже в 1995 році. Всі деталі цього дня мені врізались в пам`ять очевидно тому, що трагедія, яка сталася, весь час після цього повертала і повертала до себе, до цього дня.