Начебто звичайна, щоденна справа вмивання та переодягання все ж мала якусь особливість від попереднього, що залишило в пам’яті цю зарисовку до сьогоднішнього дня. По-перше, мені було сказано, щоб я приніс черевики. Приніс не ті. Принеси «скороходівські»! (Я вже знав, що скороходівські взуваються в особливих випадках). По-друге, тато одягнув не звичайний костюм, а теж для особливих випадків бостоновий, чорний, з жилеткою. Вирішивши, що зробив все належним чином, тато підняв Янусю, кілька разів підкинув її, чому вона була невимовно рада, поплескав мене по потилиці, що завжди означало схвалення моєї поведінки на даний момент і одночасно нагадування, як треба поводити себе надалі.
І пішов. Пішов до ями. Назавжди. Прокинувся я пізно вночі від яскравого електричного світла. Поряд з моїм ліжком стояв прикордонник. Від того, що я дивився на нього знизу вгору, він здавався мені надмірно високого зросту. Інший прикордонник стояв далі, між письмовим столом і вікном. І той, й інший, були мені знайомі. Я вже знав, що вони якісь військові командири, бо у них в петлицях були кубики. Мама, вкрита величезною клітчастою шерстяною хусткою, з-під якої все ж виглядав край нічної сорочки, стояла біля ліжечка колиски Яніни, точніше в куточку, утвореному спинкою ліжечка і стінки. Мені якось незвично було бачити, що у неї кудись поділись руки ними вона притримувала хустку зсередини. Через відкриті на кухню двері було видно тьотю Марусю, що сиділа на ліжку. В квартирі, де було так багато людей, оселилась незвична тиша, тут же порушена моїм плачем. Чому я заплакав і тим порушив цю зловісну тишу? Чи то дитяче серце швидше і краще зрозуміло, що сталося, ніж ще слабкий розум восьмирічної дитини, чи то мені передалась тривожна і невтішна скорбота мами, чи то я злякався незвичайної присутності в цей час таких великих і сильних дядьків–прикордонників. Зараз я пояснити це не можу, просто вважаю, що це було і перше, і друге, і все інше, що злилося докупи. Непомітно для себе я заснув. А коли прокинувся вранці, то це вже був зовсім інший світ. Я ще тоді не знав, що стріли, запущені з того, іншого світу, будуть діставати мене все життя до сьогоднішнього дня. Але про це згодом. А зараз я хочу розповісти про те, що побачила, відчула мама, коли повернулась увечері з городу. Про цей вечір, помічений знаком диявола, вона мені багато разів розповідала.
Повернувшись додому і увійшовши в кімнату, мама охнула, побачивши, що на гвіздочку, вбитому в стіну біля ліжка для притримування килимка, висить татів кишеньковий годинник. Вона не пам’ятала випадку, щоб тато, йдучи з дому, коли-небудь його залишав. На нікельованій спинці самого ліжка висів прив’язаний за ремінець револьвер[7].
Треба було сказати, що кампанія по викриттю «ворогів народу» на той час уже набирала сили. В самому містечку і в нашому заводському селищі стали зникати люди. Мало не кожного ранку проносилась чутка, що «забрали» того–то або когось іншого, але пояснювали тим, що він, отой хтось, був колись в якійсь опозиції чи родич служив у когось і десь, чи ще щось уже зовсім незрозуміле такому, як я, хлопчакові і, думаю, що незрозуміле і дорослим. Ясним і зрозумілим було лише те, що славними органами НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) під керівництвом Єжова, то під керівництвом вірного соратника Берії і керівництвом ними мудрого вождя Сталіна попереджена та чи інша контрреволюційна діяльність жалюгідних польсько-німецько-французько-англійських шпигунів. Але все це сприймалось моєю мамою як горе, що трапилось десь у когось. А чи так все це було з отими «ворогами», яких чомусь все збільшувалось, то вона довірялась більше долі, випадку, та й мудрості державних мужів і наївно вважала, що вже кого–кого, але її чоловіка і її самої це ніяк не стосується і стосуватися не може. Хоча, тривогою був насичений уже кожен дім, кожна сім’я, кожна людина. Серце мами при вигляді залишених татом револьвера і годинника охнуло, але розум відганяв думку, що може статися і з нами найтрагічніше. Сталось.
«Чорний ворон» темною ніччю став забирати «ворогів» вже не поодинці, а цілими «пачками». У влади стало не вистачати одних людей, щоб заарештовувати інших. Районне відділення НКВС вдавалося до допомоги прикордонників, бо ворогів внутрішніх стало більше, ніж ворогів зовнішніх. Прибулі для обшуку до нас вночі два прикордонники, обшуку, як такого (за словами мами), не зробили. Правда, один з них відтулив дверцята шафи, нічого не торкнувши, а інший, відкривши один з ящиків письмового столу, так і залишив його відкритим, не поцікавившись вмістом. Як я вже казав, прикордонники були далекими знайомими нашої сім`ї. На запитання мами, чому батько не зайшов попрощатися з сім’єю, прикордонник відповів: «Йому було запропоновано, але він не схотів».
7
За існуючими тоді правилами, зброя видавалась у прикордонній зоні так званому «активу». На заводі, де працював батько, вона була у директора, партійного секретаря, голови заводського комітету профспілки. Брав револьвер з собою батько найчастіше тоді, коли після роботи йшов на різні активи, збори і т. д. та пізно ввечері приходив додому. Зазвичай, револьвер лежав у ящику письмового столу. Я це знав, але був так привчений, що в руки ніколи не брав і взагалі не доторкався. Тим більше, що тато мені купив такий же, з барабаном, чорний «справжній» револьвер, з якого я досхочу стріляв, спорожнюючи пачечки з пістонами.