Ось-ось мало сповнитись мені 8 років (йшла зима 37–38 року). Думаю що мама, а відтак її сестри, бабуся, замислювалися над тим, а що зі мною робити, як я раптом вивчу і перепишу всю газету і знову почну «верховодити». Хтось із них подав думку: а чи не послати мене до школи, тим паче, що мій дядько там учителює.
І ось січневого ранку ми з дядьком Яном (тепер він уже Іван Григорович) йдемо до школи. Покрита соломою хата, якоїсь знищеної в 30-ті роки родини селянина «куркуля», стояла дещо відірвана від гурту таких же глиняних хат осередку поселення. Стоячи осібцем вона наче пов`язувала край села з шляхом. Було щось в цьому символічне: бо ж школа виводила на шлях…
У світлиці, до якої ми ввійшли з дядьком, було з десяток грубо обструганих довгих лав та стільки ж столів ослонів на хрещатих ніжках. Мені було вказане місце.
Починається урок. Я не бачу і не чую учителя (він для мене вже звичний). Мої очі, моя увага зосереджені на учнях. Кілька десяток хлопчаків і дівчаток сидять хто в чому: в свитках, кожушках, хустках, баранячих шапках і ще в чомусь. Зимно. Після галдіння та стукоту лавок настає тиша. Серед учнів бачу немало таких, які давненько не мої однолітки. Он та дівчина… та їй, мабуть, уже всі 15, а он тому здоровилові теж не менше. Вже потім розумію, що тут навчаються разом учні 1‑го 2‑го, 3‑го і 4‑го класів і вчитель у них один Іван Григорович. Він снує від групи до групи і кожній щось пояснює, показує, дає завдання. Ось тут щось промовивши, вимагає відповіді, тим виказує задоволення, а коло цих гнівається.
За кілька днів я навчився вибирати рід занять, тобто курс навчання, як той студент у Кембріджському університеті. Це вже був не стільки учень якогось класу, скільки слухач курсів початкової освіти.
А от щодо того, яке я справив враження, то наведу такий приклад. Працюючи з якоюсь групою над читанням, яке скоріше нагадувало мугикання, дядько не витримав і сказав мені, щоб я читав вказаний ним уривок. Вся світлиця затихла, а я почав читати, членуючи слова, наче диктор центрального радіо. А поставлений до дошки писати начитуване дядьком речення «НАПЕЧАТАВ» так швидко і чітко, що привів до оніміння всі чотири курси цього «університету».
Після уроків мене знову побили, що теж стало для мене «школою». Та то вже була школа мого життя.
Тим часом, в родині Виговських справи все погіршувались, як і в більшості родин. Якась прискіплива упередженість, недовіра з боку влади до своїх громадян тримала останніх в страху за своє сьогодення, за своє майбутнє. А виборюючи своє місце в суспільстві, ті ж товариші громадяни, мимоволі піддавались цій пошесті, набуваючи потроху негативних рис у спілкуванні, вчинках, поглядах, аж поки не сформувались натура, характер більш-менш типової людини радянського суспільства.
Ян Виговський був учителем і, як прийнято було тоді, мав проводити політику партії на своїй ділянці роботи, тобто в галузі народної освіти. Кожен чиновник–партієць ставив собі далеко не риторичне запитання: «А як же він її (політику) проводить, не бажаючи бути в лавах цієї партії?». Це викликало підозру, недовіру, упередженість. Чоловік середнього віку, з вищою освітою! Учитель, який має за своїм фахом бути на передніх лавах ідеологічного фронту і!!! не член ВКП(б). Це не нормально, тут щось є… Оце «є» знаходилось у кожного, і потягнулось…
Дружина у нього з розкуркулених, тобто із ворожого класу. А вказівка партії яка?
— «Куркуль» — класовий ворог і має бути знищений.
— А родичі його? Вони теж… Ні, така людина не може бути директором школи, завідувачем, вчителем старших класів, працювати у якомусь містечку, великому селі і… взагалі. На хутір його, в село, за 20 кілометрів від райцентру.
І ось переводять його поки що з місця на місце, з кожним разом все понижуючи та принижуючи.
Вже в час, коли я став учнем цього «безідейного» учителя, його серед навчальною року «кидають» ще далі від залізниці, в глухе село Осічок, а там, через півтора місяця, перекидають у село Теси. Добре пам’ятаю, як дядьо Ян, взимку рано-вранці, лаштував лижі і навпростець через поля діставався на роботу до школи, а вже пізно ввечері повертався додому.
Зрозумілим стало для нас усіх, що волочити за собою і утримувати такий кагал і надалі він не міг. Першою, кудись в Росію, поїхала зі своїми дітьми моя учителька тьотя Рита. Мама ж найняла кімнату у селі Вугли, за 5 кілометрів від райцентру. Моє кількатижневе навчання в Педосах закінчилось, і вже ранньою весною відвела мене мама у Вуглівську початкову школу[8].