Першого класу там взагалі не було, а був тільки 2‑й і 4‑й. А вже тут, походивши щось із місяць, я успішно закінчив в травні 1938 року 2‑й клас. Кажу «успішно» тому, що до нас в школу наприкінці травня приїхав інспектор шкіл. Прийшовши до учительки на урок, він якось відрізнив мене серед інших дітей (мабуть, по одежі) і, про щось перемовившись з учителькою, викликав мене до дошки. Продиктував речення, дав прочитати з книжки, записав декілька прикладів арифметики. Я впорався з цим без передиху, чим заслужив декілька підбадьорюючих слів. А після уроків, вже нові товариші добряче мене побили. Це вже ставало якимось ритуалом.
Переїзди з села до села, із хати до хати, стали для нас звичними і буденними. Справа в тому, що ми були сім’єю репресованого, а це було в ті часи таким тавром, яке ставило нас поза законом. Мама намагалась якось приховати, де знаходиться її чоловік. Наказувала і нам, щоб ми не проговорились. Придумувались різні варіанти пояснень про те, де наш батько: то він військовий і служить в Середній Азії, то він працює десь на далекому Сході тощо. Але люди якось взнавали (і досить швидко), де то наш батько насправді. І тоді доля нашого проживання в чергового хазяїна хати розв’язувалась по двох сюжетах. У першому хазяїн різко і категорично відказував нам у праві проживати у нього навіть ще кілька годин, у другому вибачившись перед квартиранткою, просив, щоб вона зважила на те, що у нього теж діти, і що вся їхня сім’я дуже ризикує, надавши нам стріху над головою. В цьому випадку, мама без зайвих слів збирала свій нехитрий скарб у якісь вузлики, обвішувала ними себе і мене, брала за ручку маленьку Янусю і ми «чвалали» до слідуючого села чи то хутора.
Свого часу я намагався полічити, скільки–то було тих чвалань в пошуках сякого–такого помешкання, де б можна було налагодити більш-менш сприятливі умови для проживання. Можу тільки стверджувати, що було тих «проживань» до півсотні. Так-так, до півсотні. Бо були такі випадки, коли ми перебували у когось із місцевих лише одну ніч. А на ранок власник оселі вже стояв у дверях, повідомляючи маму, що не може надалі здавати нам житло. В інших випадках, ми проживали на новому місці тиждень–два, або ж кілька місяців. Наші переміщення від села до села, проходили наче по колу, центром якого було містечко Хмільник. При цьому, таких концентричних кіл було вже декілька, і кожне село ніби наближало нас до цього районного центру, все зменшуючи радіус від містечка до нашого чергового поселення в одному з тих сіл чи хуторів. Врешті-решт, ми почали кружляти по найближчому до Хмільника колу, до якого належали села: Озіранка, Сидориха, Мазурівка, Порубинці, Вугринівка. В останніх двох нам довелося прожити цілих три роки. Правда, там ми теж поміняли з десяток квартир, переїжджаючи з вулиці на вулицю.
Названі села вже безпосередньо прилягали до райцентру, межуючи з його околицями, а згодом, уже в досить далекі повоєнні роки, влились у саме містечко, утворивши з ним одне ціле.
Може постати запитання: а чому ми відразу не спробували поселитись у місті? Тут треба було знати ті часи. Справа в тому, що у селах можна було обійтись без так званої «прописки», можна було обійтись без пред`явлення «пашпорту», оскільки в сільській місцевості мешканцям не видавали «пашпортів» у ті часи. Мама ж наша хотіла оселитися в містечку, бо тут можна було знайти якусь роботу, бо наші невеличкі заощадження зменшувались з кожним днем, наче та шагренева шкіра.
Та вже перша спроба мами поселитись у містечку нагадала їй хто є хто. Знайшовши в центрі «старого міста» серед неймовірно скупчених будиночків величезну єврейську сім`ю, вона згодилась за якусь там ціну на прохідну напівтемну кімнатку.
Переночувавши ніч, мама вранці пішла туди, куди треба було обов’язково піти — в районне відділення НКВС. З паспортом зайшла до начальника, а він вже мав вирішувати, що і як — прописувати по місцю проживання чи прийняти якесь інше рішення.
Найкращий у містечку, мурований цеглою будинок зі спокійними архітектурними формами порталу, з гарними пілястрами, ритмічно членованими фризами, — мав два крила, які поєднувались досить розкішним під`їздом, що являв собою відкриту терасу з двома рядами хвилястих поручнів і симетричною колонадою.
Після кількох запитань та перевірки папірця, черговий провів маму до начальника. Був літній ранок, але у начальника горіла настільна електрична лампа, промені якої втикались у лице відвідувача, а самого начальника абажур затіняв. Це було настільки характерним для робочого режиму подібного роду установ, що уже ставши дорослим, я неодноразово спостерігав це видовисько, яке стало вже типовим, і використовувалось згодом у кінофільмах, п`єсах та інших засобах зображення «радянської діяльності».