У читача може скластись враження, що така «війна» не мала початку і не мала кінця. Це так і не так. Хвилини, чи то години цих сутичок, в основному, переходили в тривалі дні самого щирого добросусідства, приязні і товаришування. Впливали на наші дитячі взаємовідносини, в основному, стосунки, які складались між дорослими, тобто, нашими батьками. Особливо це визначилось після епізоду, котрий мав місце на вигоні, біля господарчого двору колгоспу.
Якось погожого дня групка дітлахів пустувала на цьому вигоні. Чи то в «білих» і «червоних» ми гасали, чи то поділились на розбійників «правильних» і «неправильних» (були такі між нами категорії), але чергова боротьба за справедливість перейшла до з’ясування якихось особистих рахунків. На мене, в котрий раз, налетіла зграйка хлопчаків і… почалось. Тактика «бою» була мною вже відпрацьована. Заплющивши очі і втягнувши голову в плечі, я таки намацав найбільш настирливого і, вчепившись руками–клешнями в щось м`яке, тягнув його до себе впритул, все більше і більше стискаючи в обіймах і втискаючись пальцями в тіло. Решта не знала, як до мене добратись, а «свого» захистити. Вони так і стояли навколо нас, тупаючи ногами і шмигаючи носами. З-за паркану колгоспного двору вгледів нас дядько Павло Шемета[10].
«Перемахнувши» паркан, підбіг до нас і швидко збагнув у чому справа. «Клубок», який лежав на землі, то був його син Серьожка і я. Пробуючи нас роз’єднати, він тільки перекидав клубок з місця на місце. Нарешті знайшов спосіб: наступив на мене ногою, і так відірвав Серьожку. Тут же дав синові добрячого ляпаса і наказав йому йти додому. Підняв мене, поставив на ноги та сильно потрусив двома руками за плечі, наче привів цим до тями.
Будете до нього лізти, то він вас «перечавить» по одному.
Такі дії дядька Павла геть спантеличили думки та наміри учасників «конфлікту».
А далі Павло Шемета досить енергійно витер мені все, що було під носом, розвернув тим же носом в напрямку до домівки і, нагородивши потиличником, твердо наказав:
— Марш до свого двору!
Так на мене майже перестали нападати дітлахи хоч з «кутків», хоч з інших вулиць села.
Згодом настане пора, коли за мене візьмуться дорослі. Але про це в свій час. А поки що я теж не гаявся. Поволі складались обставини так, що я почав брати, як-то кажуть, ініціативу до своїх рук. От і я уже «атаманю», от і в мене є своя команда.
Згаданий мною колгоспний двір зайняв таки в моєму житті значне місце. Більшість часу я був там. Там, де коні!
Біля дороги стояли дві досить великі садиби. На початку 30‑х років хазяїв тих садиб позбавили будь-яких прав на власність, погрузили на якийсь там потяг і завезли у Сибір на «перековку». На цьому місці почали організовувати колективне господарство. Побудували навпроти одну–другу стайню, далі корівник, а ще далі — кузню. Ще одну будівлю назвали коморою. Так сам по собі утворився двір, по зовнішньому периметру якого стояли одна за одною згадані будівлі. Проміжки між цими будівлями перекрили плотом: де плетеним, де з дощок і стовпів, де з кам’яних валунів. Все це разом і називалось «колгоспний двір».
Будинок, в якому ми наймали кімнату якихось кілька місяців теж був наче частиною огорожі. Вікна наші виходили в двір колгоспу, а заходити в двір треба було з зовнішньої сторони будинку.
Отож, від пасивного споглядання через вікно перебігу подій на колгоспному дворі, я поступово перейшов до активної участі в цих подіях.
10
Павло Сильвестрович Шемета застрелений у своїй хаті взимку 1942 р. поліцаєм–односельчанином (і навіть, родичем) за переховування єврейської сім`ї.