Оскільки я був маленьким, то все оточуюче мене: будинки, завод, яри, ріки — все було величезним, просторим, високим, глибоким. А ось коли я через кілька десятиріч відвідав ті місця, то був дуже здивований і якось навіть спантеличений тим, що яр, мною такий знаний, виявився зовсім неглибоким, будинки приземкуватими, ріка — вузенькою смужкою, а відстань від заводу до селища зовсім зникла.
Згадуючи дитинство, згадуєш окремі сценки, епізоди. Хотілось би, щоб моя дочка, а особливо онука, знали хто вони, звідки.
Починаючи ці записи, я здивувався мізерності наявних матеріалів, відомостей, письмових документів і взагалі вражаючим нехтуванням історією свого роду. Дивно, що це притаманно не лише для мене, а й для багатьох громадян, моїх співвітчизників.
Повсюдна відмова дітей від своїх батьків з найрізноманітніших причин, число яких невідоме, вірніше нескінченне. Особливо це процвітало у довоєнний період, тобто у першому поколінні.
Що саме можна було визнавати за батьками, я не знаю, а ось що не бажано і небезпечно визнавати, то це знав досконало.
Погано, якщо батьки були віруючими (а скільки до революції було невіруючих?), погано, якщо у них була корова, тим більше — кінь, погано, якщо вони володіли ділянкою землі, будинком. Погано, якщо вони мали сінокосилку, олійницю чи круподерню; якщо вони мали не чоботи, а черевики — погано, якщо вони були поляки, фіни, румуни, євреї, греки… Погано, коли десь, будь-ким служили, коли мали освіту вищу за церковноприходську, коли мали родичів за кордоном, чи самі колись були. Погано, якщо їхні сусіди мали в своїй біографії якийсь із недоліків, перерахованих вище, якщо хтось із співробітників (рівних, старших, молодших) був притягнений «органами». Погано… погано… погано… Не виручало навіть люмпен — пролетарське походження, невігластво і фанатична відданість ідеалам влади Рад, бо була вона, ця влада — владою сатани. Але все це хлопчикові прийшло згодом, коли хлопчик став дідусем.
Раннє дитинство пам`ятається ще різними спогадами. Ось батько поклав мене на коліно до себе, підкидає і в такт співає «…казачка устала, на север глядит, откуда ее милый, казак прилетит…». Або ще інколи наспівує: «Черный ворон, черный ворон, что ты вьешься надо мною, ты добычи не добьешься, черный ворон, я живой…». Дивно, що через кілька років я почув цю пісню у фільмі «Чапаєв».
Ніяк не збагну, чому майже немає яскравих спогадів за той же час про маму. Я багато думав про це. Можливо, це тому, що мама була завжди зі мною, що вона займалась буденними справами: готувала, прибирала, прала; вся живність була за нею. Тримали ми одну–дві корови, двох свиней, курей. За цими необхідними повсякденними турботами мама була для нас непомітною. Ми з сестрою були вимиті, ситі, одягнені і доглянуті. Мама залишалась з нами, їй начебто /за нашою уявою/ не загрожувала небезпека. Батька не стало, а вона, мама, ось тут, поруч з нами. Після 1937‑го фатального року, все дитинство згадується нерозривно з мамою.
Ще один невиразний фрагмент моїх спогадів. Гарний весняний день. Тепло, сонячно, радісні обличчя дорослих. Їдемо вантажною машиною на першотравневу демонстрацію у Прокурів (н. м. Хмельницький). Їдуть робітники. Найдостойніші. Мій батько у цій групі якийсь начальник, старший. Він віддає розпорядження, команди. Всі його слухають. Нарешті всідаються на лавах, встановлених на машині. Тут, звичайно, і я. Через кілька кілометрів засинаю. Демонстрації не пам`ятаю. А ось поїздку назад додому пам`ятаю добре. Захоплювала їзда на машині. Та й саму машину я бачив, по-моєму, вперше. Для хлопчиська це все захоплююче. Злагоджено співають пасажири. Я стою в кузові поряд з кабіною, а татусь тут же, поряд, стоїть на підніжці. Чому він їхав, стоячи на підніжці кабіни, я пояснити не можу, але це теж якось його вирізняло, і я пишався цим. Отже, йому можна було там стояти, а іншим — ні. Я і тепер відчуваю вітер, що б`є мені в обличчя від швидкої їзди машини і чую, як батько перемовляється з водієм, щохвилини повертаючись до мене, і підбадьорює, підтримуючи вільною рукою мене, а другою вправно вхопившись за стояк кабіни.
Або ще. Зранку я дізнаюсь, що тато після роботи поведе мене на завод. Покаже машинне відділення і цехи, де виробляють цукор. На душі у мене свято. Хоч я росту зовсім поряд з заводом, але всередині ніколи не був. Цілий день я весь у чеканні. Мама мене добре вимила, одягла в костюмчик–матроску. Мені розтлумачено, як поводити себе, як користуватися носовою хусточкою. Нарешті напруга потроху спадає. Приходить батько, довго миється, одягає все чисте, і ми йдемо на завод, на екскурсію. Звичайно, я бачив, як привозять буряк нескінченні валки підвід. Як перекидають вози свій груз у величезну траншею — яму, по дні якої вирита канава, обкладена дошками, десь на початку траншеї встановлена труба, по якій з великим натиском подається в канаву вода[4]. Захоплюючим видовищем було те, що в самому низу цієї величезної траншеї, широко розставивши ноги на борти канави, стояв чоловік з довгою жердиною в руках. Він весь час жердиною підштовхував корені буряків, які не сипались самі з похилих стін траншеї в канаву. А варто було робітникові поворухнути жердиною у себе над головою нагромаджену гору буряка, як вона з гуркотом прямувала в канаву з водою. Страшно було дивитися на цю роботу. Був острах, що робітника ось-ось засипле ця лавина буряка. Цілими днями я спостерігав за цією боротьбою. Робітник управляв жердиною віртуозно. Під’їжджаючи підводи ніяк не могли його засипати… Процес на заводі безперервний, цілодобовий. Коли не заглянеш у траншею — все та ж картина.
4
Багато пізніше я досить добре дізнався про технологічний ланцюжок виробництва цукру, який вів від кагатного поля до гідро транспортерів буряка, мийки, бурякорізки, дифузних апаратів, станції очищення соку, випарювання, вакуум-апаратів, центрифуг, сушіння, фасування і, нарешті, до складу готової продукції.