Все поле обкопане невеличкою канавкою–збирачем. Такі рівчачки перетинають поле ще і ще вздовж і впоперек. Довгоносики самі потрапляють у ці рівчачки з вертикальними стінками.
Наше завдання — виловити довгоносиків, зібрати їх з дна рівчачка, поки вони самі не вилізли звідти. А далі екзекуція: довгоносиків скидають у якусь посудину: стару металеву бочку, відро чи ще щось подібне. Наливають гасу і… палять.
Ніяких хімікатів, гербіцидів або щось подібне я не чув. З бур`янами боролись тим, що їх виполювали. А вже якісь там зловредні комашки, черв`ячки, жучки, то тут виходило як коли: то вони перемагали, то їх щось губило.
З часом я помітив, що селяни живуть не тільки тим, що працюють в колгоспі: у кожного з них є якесь ремесло. Один уміє в`язати кошики, той робить цебра, відра, бочки, заздалегідь підготувавши дерево для клепок. Третій вміє вичиняти шкіру, четвертий бити валянці; найбільше було шевців: шили чоботи, черевики і собі, і на замовлення. Але було в них заняття, яким займались всі — рибальство. Легше було знайти того, хто був рибалкою, ніж того, хто цим не займався. Майже в кожному дворі під піддашшям повітки чи хліва, можна було побачити одну–дві, а то й три вудочки. Не минула й мене та втіха і той розпач. Перебуваючи якось в сусідському дворі зі своїм товаришем, я спостерігав як вміло хазяїн двору плете з кінського волосся волосінь для вудочки, що лежала поруч.
Батько мого товариша, помітивши моє зацікавлення, запитав:
— Умієш рибу ловити?
— Ні.
— Хочеш — навчу.
— А у мене вудочки немає.
— Ну, за цим діло не стане. Зроблю я тобі вудочку.
Маючи якусь нагоду поїхати до лісу, вирізав мені той дядько грабову вудочку. Хоч вона була важкувата і не така гнучка, як з ліщини, але для мене була доброю. З волосинок кінського хвоста сплетено дядьком кількаметрову ниточку–волосінь. Поплавочок зроблено з пера гуски. З сірникової коробочки витягнуто гачечок маленький–малесенький. Все це зв’язано особливими вузликами, котрих не навчився я робити ні тоді, ні пізніше. В купі залежалого гною накопав черв`ячків і побіг ловити рибу. Забіг далеко, аж під Березну. Буг там ширший, ніж біля Порубенець, і глибокий. Наживляю на гачок черв`яка, закидаю вудочку і… за 3–4 години сидіння на березі не маю в торбинці нічого. Повернувся додому з прикрим відчуттям. Запал тихенько кудись подівся. Десь притуливши ту вудочку, я вже не брав її в руки протягом всього свого життя.
В Порубенцях школи взагалі не було. Взяла мене мама за руку та й повела у сусіднє село Вугринівку.
Почали маму випитувати: хто, звідки, чого…? Нарешті, після довгої розмови з директором школи Давідзоном[12], приймають мене до третього класу.
Вже тут, у цій школі, навчання давалось мені легко лише до п’ятого класу. Та про це трохи далі.
Дуже чітко і виразно пам’ятаю шкільну садибу. Побудована ще у ХІХ столітті, являла собою гарну одноповерхову, цегляної кладки, споруду.
Чотири класні кімнати, учительська, бібліотека, канцелярія. Вхід до всіх приміщень йшов з достатніх розмірів рекреаційної зали. Вздовж фронту будівлі росли стрункі віковічні сосни. На протилежній стороні, через вулицю, було ще одне приміщення цієї ж школи. Там теж було чотири класних кімнати. То був колишній будинок служителів церкви, що стояла дещо на відстані від цього будинку. Навколо був великий сад з просторою галявиною посередині. А далі, вже зовсім на краю села, школа займала ще один будинок колишнього власника, якого вже ніхто не пам’ятав. Там було лише дві класних кімнати. Чомусь так складалось, що протягом тих кількох років, що я там навчався, мені доводилось ходити то в ту будівлю, то в другу, то в третю.
Десь через рік, пізньою весною, нам повідомлено, що прийматимуть в піонери. Прийматимуть, звісно, найкращих.
Нарешті цей ДЕНЬ прийшов!
Вся школа (на той час семирічна) вишикувалась в «каре» на тій найбільшій галявині квітучого саду. Мій клас посередині. Піднесеність, святковість відчувається не тільки в душах наших, а навколо, разом з яблуневим цвітом.
Онуків Леніна, дітей «рідного батька» Сталіна приймають у піонери! Проспівала труба, в лад загриміли барабани. Запала урочиста тиша. До нас наближаються учні сьомого класу з червоними галстуками в руках.
В цей момент наша вчителька бере мене за руку і, нічого не говорячи, виводить з гурту однокласників і ставить поруч з собою за два кроки від групи.
Гучний дзвін пролунав в голові, на якусь мить перестаю бачити. Все розумію!… Прудко вириваю руку і біжу з шкільного двору на дорогу. Біжу щосили, КУДИ? Відповіді немає. Спочатку дорогою до дому. Пробігши до містка, раптово змінюю напрям.
12
Мама завжди говорила про нього з пошаною. Наводила приклади його співчуття, неупередженості до нашого становища, і до мене, зокрема.