До ріки! Втоплюсь. Швидше, швидше! Рівчак, берегом якого я біжу, заріс чагарником, лозою, будяками, кропивою, що боляче шмагають мене по обличчю, ногах, руках.
Біжу і починаю кричати. Намагаючись кричати так сильно, щоб відчути біль у горлі. Від цього потроху відпускає, всередині.
До річки все ближче, та мій рух уповільнюється. Наступає знесиленість. Трохи відпускає дихання. Все ще шморгаючи носом, перебираю в руках якусь деревину, настільки просякнуту водою, що кора її слизька. Обдираючи ту кору, відволікаюсь і забуваю про свій намір втопитись.
Пройшло понад тридцять років. Працював я директором величезної школи. Одного весняного дня, після чергової наради, приїхав вже надвечір до школи. Хотів оглянути шкільну територію, побачити, можливо, щось недоречне, що потрібно було полагодити, прибрати і т.ін.
Зайшов я у двір зі сторони корпусу шкільної їдальні. Біля дверей їдальні почулось мені якесь схлипування. Заглянув під східці, які вели на терасу. Бачу — сидить дитятко навпочіпки під тими східцями і так жалібно скиглить…
— Ти чого там? Йди–но сюди…
Взяв я його на руки, заніс до кабінету, посадив, витер під носом.
Відчуваю, що ця маленька дівчинка зараз нічого не скаже. Вдаючи, що не звертаю на неї уваги, почав перебирати папери на столі, щось писати, щось читати, комусь телефонувати. А далі почав здалека: чи вчасно вона прийшла до школи, скільки було уроків, чи є братик, сестричка… Тут же зачепив ниточку:
— А що було після уроків?
— Приймали в піонери.
— То я тебе поздоровляю.
Відчуваю — не туди, бо дівчинка знову напружилась. Та й мені вже став зрозумілим її стан.
— Не прийняли?
Відповіді немає. Тобто, відповідь вже є, а моє запитання — то зайва риторика.
А тепер вже «рубаю»:
— Що сказала вчителька?
Почало дитятко перераховувати всі свої тяжкі гріхи: закладку до книжки не зробила, в щоденник завдання не записала, фартушок вдягнула не білий, а чорний і ще… ще… ще… Завів я дівчинку додому. По дорозі розказав, що сказати мамі. Згадав я тоді, як-то мене приймали… А таки прийняли! Правда, не в такій урочистій обстановці, як це було двадцять другого квітня, але прийняли. На другий же день, надвечір, завітав директор школи Яків Семенович Давидзон. В кімнаті стало тісно. Яків Семенович був таким же широким, як і високим. Мені наказано погуляти в дворі. Біля фіртки декілька сусідських школяриків, запитливо позираючи на мене, невміло виказували своє співчуття. Я ж все передумав і тривожно чекав: що то буде від мами? А нічого.
І директор пішов, і мама не квапиться гукнути мене додому, і школярики не дізнались, чого саме він приходив.
Через кілька днів, під час великої перерви зібрали нас, жменьку хлопчиків і дівчаток, у сусідню класну кімнату, вишикували біля класної дошки і, по команді однієї із учительок молодших класів, піонери уже з кількарічним стажем пов`язали нам червоні галстуки.
Саме тоді я збагнув, що таких, як я, чимало. Завдана мені прикрість того дня десь поділась. Я став таким, як всі. А оскільки у всіх тоді було щасливе дитинство, то був щасливий і я.
Дуже захотілося, щоби якомога більше людей побачили, що я ПІОНЕР. Я щиро пишався цим, радість розпирала груди.
Вступ до лав піонерів мав для мене певні наслідки. До цього часу я читав тільки те, що у підручнику. Та незабаром нам повідомлено, що кожен піонер має виписувати газету «Піонерська правда». Дала мені мама гроші, і от вже чекаю газету. Поштар підходить до нашою паркану, витягує газету, дивиться в папірець і, нарешті, закладає газету між двома штахетинами. Здійснилось! Принесли особисто мені! Поважно виходжу в двір. Неквапливо забираю свою газету.
Незабаром нас учителька повела в міську бібліотеку. Записались, роздивились, погортали сторінки. З того часу почав багато читати.
Добре пам’ятаю товсту книжку з червоними палітурками і глибокий тиснений шрифт «ВКП(б) В РЕЗОЛЮЦИЯХ И ПОСТАНОВЛЕНИЯХ». Зберігалась ця книжка в скрині разом з іншими речами батька.
Та повертаюсь до школи. Справа в тому, що школа досить точно і тонко відчуває всі ті зміни, які відбуваються в суспільному житті країни. Загальна ж атмосфера тодішнього шкільного життя — бадьорість.
Далекі від нас події в Середній Азії (Узбекистан, Туркменістан, Південний Казахстан) доносили відлуння боротьби з басмацьким рухом, який не вщухав ще й на початку тридцятих років. Успіхи відважних червоноармійців час від часу підживлювали душі маленьких громадян отією саме бадьорістю. А челюскінці, а переліт Чкалова, Байдукова, Белякова, а будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, а школярка Мамлакат, а Павлик Морозов…! Все це захоплювало, кликало до наслідування.