А як ми дали «по зубах» японським самураям біля озера Хасан![13] Не було такого школярика, який би не чув і не знав висоту Заозерну, Безіменну, Кулеметну, Гірку…
Рівно через рік знову билися з японськими мілітаристами біля річки Халхін–Гол[14]. Величезний поштовх патріотизму проник у душі і мозок майбутніх захисників. Ми при першій-ліпшій нагоді, зібравшись вдвох–втрьох, а то і цілим класом, несамовито співали:
Ім`я Маршала Блюхера[15] командуючого в той час діями Особливої Далекосхідної Армії, знали всі; для всіх ця людина була взірцем вмілого полководця.
Та вже через кілька місяців ми так само несамовито співали…
Тим часом, успіхи наші по захисту держави, яку з усіх сторін оточували підступні капіталісти, множились.
Німці з Заходу визволяють своїх східних співвітчизників з «пазурів» ненависної Польщі. Ми ж, зі Сходу, визволяємо своїх західних братів з «кігтів» панської Польщі.
Наша переможна хода прискорює свій поступ. Якась там Фінляндія розмістилась на недопустимо малій відстані від наших кордонів. Кілька мільйонна країна загрожувала 150‑мільйонній державі, що займала шосту частину земної кулі.
Весь радянський народ зажадав негайного виправлення такої історичної несправедливості. Червона Армія за кілька зимових місяців розгромила маннергеймівські укріплення і поставила на коліна зарозумілих чужинців[16].
Добре пам’ятаю люту зиму 40‑го року. Морози тримались вже кілька тижнів. Добре було чути тріск розірваних морозом дерев. Село обезлюдніло. Тільки рипіння снігу сповіщало, що десь перебігає перехожий, або хтось господарює в дворі. Злипались повіки, було боляче протирати очі. В такі морози нагріти хату — то марна надія[17].
Де ж тих дров узяти? Якогось лютневого ранку розбудила мене мама (я ніч не спав від холоду, і лише вдосвіта трохи зігрівся і заснув) і пошепки нахилившись до мене, каже:
— Встань–но, Болік, встань. Дивись, до Шемети прийшли землю відрізати.
Я схопився не від того, що почув «землю відрізати», швидше від того, що мама сказала це пошепки.
Наблизившись, як і мама, до шпарини у замерзлому вікні, я побачив у сусідньому дворі кількох дядьків–колгоспників, котрі йшли по городі за рахівником Йосипом Владикою. Йосип Владика у баранячій шапці та у довгій коричневій свиті, поринаючи до колін у пухку снігову ковдру, хвацько перекидав сажень, все ближче і ближче підходячи з глибини городу до хати.
Так дійшли вони разом до самої хати, біля котрої попід самою стінкою стояла стара Шеметиха, за нею молода, а поруч з півдесятка їхніх дітей.
Стояли вони всі з якось безсило опущеними руками. Ніяк не виказуючи ні словами, ні рухами свого стану, свого відношення до того, що відбувається.
Виконавці ж були занадто рухливі. В той час, коли один, звертаючись до молодої Шеметихи, виразно показував рукою вдовж на тільки що пройдену борозну, а потім проводячи рукою поперек по смузі біля їх ніг ніг, другі — ствердно кивали головами і теж, але вже ногами, витупували в снігу оту поперечну смугу.
Все це означало, що городня ділянка відрізається тепер від їхніх власників попід самі вікна[18].
Весною червоноармієць Павло Шемета прислав листа: лежить він у шпиталі в місті Архангельську. Відірвало йому на війні ліву ногу. Рана майже загоїлась. Почуває себе добре. Просить жінку, щоб вислала йому поштою кашкета, штани, сорочку, щось взутись, бо збираються його випустити додому[19]. І ще писав Павло, що за пошматоване на війні військове обмундирування (відірвану осколками ногавицю, посічений черевик та обмотки) йому не треба нічого відшкодовувати, бо начальством враховано, що він перебував на той час у Діючій Армії.
Прибалтійські держави (Латвія, Естонія, Литва) одна за одною «добровільно» зреклися своєї суверенності і стали рівноправними республіками Радянською Союзу.
Хлопчаки мріяли, щоб якомога швидше стати дорослими. А тоді — неодмінно до війська. Кожен уявляв себе звісно, льотчиком, моряком, танкістом, кулеметником, просто червоноармійцем, що весь час стріляє в ворогів та закидує їх гранатами. І кожен день подвиги, подвиги, подвиги…
13
Військова сутичка підрозділів Червоної армії з авангардними частинами японської армії в липні–серпні 1938 р. на Далекому Сході.
16
1 вересня 1939 року Німеччина вторглась у Польщу. 17 вересня 1939 року СРСР ввійшов у Польщу.
17
Радянсько–фінська війна продовжувалась з грудня 1939 р. по березень 1940 р. За три з половиною місяці фіни втратили близько 23 тис. убитими, радянська сторона біля 300 тисяч.
18
Стефа Войціцька (у якої ми на той час жили), втекла від морозів до своєї дочки, а ми з мамою залишились самі на весь будинок.
19
За договором 1939 року (точніше, за домовленістю з Німеччиною) Радянський Союз дістав право розміщувати на територіях Естонії, Латвії, Литви військові контингенти, орендувати порти та аеродроми. У серпні 1940 р. Верховна Рада Радянського Союзу прийняла закон про вступ Литви, Естонії, Латвії в статусі радянських соц. республік.