На деякій відстані, у полі, було обладнане стрільбище і полігон. Час від часу на тому полігоні військові проводили тренувальні стрільби з кулеметів, рушниць. Перед навчанням полігон охоронявся вартовими, щоб, не дай Бог, хтось з мешканців навколишніх сіл (Лозової, Вербівки, Порубенець, Вугринівки) не надумав вийти в поле. Ніхто не міг пройти, чи проїхати. Ніхто, але ми, діти, могли.
Ще до початку стрільб кілька хлопчиків ховались на підніжжі пагорбу у першу-ліпшу ямку–рівчачок і терпляче чекали, коли-то труба сповістить на обід.
Тут ми вже перші нишпоримо по скату гори і шукаємо кулі. Хоч небагато, по кілька на голову, але знаходимо. Що можна зробити із стріляної кулі знає тільки дев`яти–дванадцятирічний хлопчисько…
На другий день, коли полігон майже не охороняється, ми вже господарюємо безпосередньо на вогневих точках. Тут, як добре пошукати і як пощастить, то можна знайти один–два, а то і декілька справжніх бойових патронів. А це майже все, що потрібно для виготовлення самопала.
Так, запобігаючи розриву і передчасному вибуху бойового патрона, його звужену шийку трохи розхитували, чим послаблювали вихід для кулі і запобігали тим можливій віддачі порохових газів в сторону обличчя стрільця.
Приготувавшись вистрілити з такого «револьвера», я почав щось шукати для мішені. Не знайшовши нічого підходящого, поставив за кілька кроків торбинку з книжками.
Прицілився. Постріл!
В палітурці першої книжки акуратна дірочка від кулі, а далі… Далі все пошматовано в дрібні клаптики паперу.
Куля була розривною.
Збирані нами кулі від бойових патронів використовувались як наконечники для стріл. Витопивши на вогнищі свинець з кулі, ми одягали її на дерев’яний прутик, в кінці якого кріпили чотири качині чи гусячі пір’їнки. Така стріла давала змогу стріляти з лука досить влучно. Та й на більшу відстань Одного разу я випустив таку стрілу просто неба. Метнувшись у височінь, стріла зникла з очей. Шукаючи поглядом, куди б вона могла впасти, я помітив її хвіст у солом’яній стрісі колгоспної клуні. Зайшовши всередину, виліз на горище і почав намацувати її в солом’яному снопі.
— Десь тут.
Лапаючи руками попід бантиною і зав’язкою, я щось намацав. Витягнув. То була торбина з металевою застібкою. Щось схоже на портфель…
Відкрив. Повна торбина грошей! З яких часів і хто заховав ті гроші? Від твердих пачок царських асигнацій трохи несло задухою.
Так і поніс я ту торбинку в контору колгоспу. Це в той же клуб, тільки вхід з другої сторони. Особливого інтересу в конторі до моєї знахідки не було виявлено. Не перелічуючи грошей, а так, перекинувши в руках пачки, рахівник сказав навпроти сусідові з рахівницею:
— Ти бач, і гроші не зберіг, і сам не зберігся… А потертий шкіряний портфель віддали мені. То, мабуть, за понівечену і прострілену полотняну торбину.
З часом військові все ж зуміли залишити нас без боєзапасів. Більш ефективно розставлялось оточення полігону. Декілька командирів обходили хазяїв тих домівок, яких вважали за потрібне суворо попередити, щоб діти під час стрільб знаходились на очах у батьків. Однак, зі стрільбища ми мали певний зиск. Раз–у–раз військову частину, яка дислокувалась у нас, переводили кудись у інше місце. Поки прибувала нова — всі макети облаштованого полігону: дерев’яні покриття, штурмові укріплення, риштування і таке інше, ми розбирали на дрова.
Вже в той час і в ті роки я призвичаївся піднімати, носити тяжкі (для мого віку) вантажі. Тим, мабуть, пішов у батька.
Добре пам’ятаю, як на цукровому заводі, ще у Волочиську, вантажили зі складів[20] у залізничні вагони цукор.
В розпал сезону, коли завод працював на повну потужність, не вистачало вантажників, щоб швидко завантажити поданий під склади ешелон критих вагонів. В такому випадку, після основної роботи, певна частина робітників заводу йшла на погрузку і тоді, вже в авральному темпі, завантажувався ешелон. Ми, діти, йшли до своїх батьків (це ж було за кілька десятків кроків від дому) і з захопленням спостерігали, як спритно наші батьки перекидували оті лантухи з цукром.
Звичайно, кожен з нас вважав, що найкраще це робить його батько. Я стою в створі широких воріт складу. Звідси добре видно високі яруси складених мішків з цукром. Нахиливши голову і трохи зігнувши ноги в колінах, батько підставляє спину, а два робітники, злагоджено схопивши лантух «за вуха» кладуть–кидають його на батькові плечі.
Ворухнувши плечима для рівноваги, тато підтюпцем ступає по дощатих сходинах до вагону, а там теж двоє робітників знімають зі спини нахиленого тата лантух з цукром і кидають його на штабель. Один за одним, один за одним.