Ланцюжок із лантухів рухався, невпинно виринаючи з пакгаузу і пірнаючи у вагон. Десь за годину–півтори вагон наповнювався вщент до самого верху і щільно до дверей. За тим подавався другий вагон, третій і… так, аж поки не завантажувався цілий ешелон. Через кілька років ходив і я в такому ланцюгу і з такими ж вантажами.
А поки що я хлопчисько і кільце у мене в своїй ланці.
Кільцем отим я пов’язаний з Янусею. Часто-густо мама, працюючи в артілі, залишала її на мій догляд. А я все намагався якось утекти від молодшої сестрички. То закрию її в хаті, а сам… Куди мене тільки не носило. Прибігаю, а вона стоїть в вікні і плаче. Нарешті, беру з собою: зайнятий біля того ж клубу з такими, як сам, забувши про неї.
Пробігаючи біля клуні, почув чиєсь схлипування. Прислухався, а то Януся провалилась в старий, покинутий льох. Витягнув я її якось звідти. Обтрусив, витер, застеріг від докорів мами, забавив її і пішов додому.
Захворіла Януся дифтерією. Два чи три дні пролежала в гарячці, а як почала задихатись, мама мені сказала:
— Біжи, Болік, до тьоті Броні.
За кілька годин прийшли ми з тьотьою, а Янусю вже задушила хвороба.
— Біжи–но, Болік, за бабцьою.
В метушні та біганині якось і не сприйняв я того, що трапилось. Лише згодом дуже докоряв собі, що не можу і не вмію спокутувати той гріх, що взяв на себе, коли доглядав за нею не завжди як слід. Час від часу проблискувала втішна думка:
— Януся не по-справжньому померла, це вона так…, вона обов’язково повернеться. А вже тоді я буду її забавляти як слід, буду доглядати, годити…
Не повернулась.
Поховали її на кладовищі, що було далеченько за нашим селом, під Леліткою.
В середині 90‑х років надумав я піти на кладовище. Прийшов, а цвинтаря немає. Стоять на тому місці величні будинки, розмежовані дорогами, ростуть дерева, буяє городина.
Вдвох з мамою жили ми так, як переважна більшість людей навколо нас. В хаті у нас бувало сито і тепло, а бувало голодно і холодно; в цілому ж як пам`ятаю, більшість селян жили бідно, а то й дуже бідно. Робили в колгоспі тяжко, а одержували на ті трудодні мало. Особливо «душили» селян податки[21]. Не дай Бог затриматись з виплатою якогось там податку.
Поява в дворі обліковця з сільради, чи виконавця з правління означало одне: голодну зиму для всієї родини, кілька років в`язниці для господаря двору.
Категорій податків було стільки що в них, мабуть, плутались, і ті хто їх запроваджував. Потрібно було здати шкуру з поросяти, вовну з вівці, щетину з свині, ратиці і роги з корови, кору з дерева[22], пір`я з гуски чи качки, картоплю з городу, гроші за плодове дерево чи кущ.
Був навіть податок на «дим». Так його називали. До стягнення цього податку залучались і ми, школярі–піонери, комсомольці. Як тільки-но з комина чиєїсь хати появлявся дим, то це означало, що там палять дровами. Перегорілі дрова — то попіл.
А попіл — то добриво. Стільки-то попелу треба було зібрати з кожного комина. Нашим завданням було вчасно повідомити десятника з чийого комина і коли йшов дим.
На той час багатих, заможних селян вже не було. Вони були ліквідовані як клас «куркулів». Залишились лише бідні, зате рівні. Ось з тих рівних збирались такі податки. Вдягались селяни теж дуже невибагливо. Шилась така одежа (в основному з домотканого полотна), яка вибілювалась в сонячні і теплі дні на леваді біля річки чи струмка. А вже потім, по необхідності, фарбували в той чи інший колір. Купити в крамниці щось готове було майже неможливо. По-перше, в тих крамницях мало що було; по-друге, грошей у селян також не було.
Значну частину року переважна більшість ходила босоніж, а що вже діти, підлітки, то ноги їх не знали взуття.
З ранньої весни, лише тільки сходив сніг, наші ноги не взувались до пори, поки калюжі на дорозі не покривались зморщеною плівкою льоду, болотяна колія перетворювалась в «зцементовану» морозцем бруківку, а ступні ніг набували синьо-червоного кольору.
Все це переживалось так, наче по-іншому і не могло бути. Ланцюжок життя звивався, крутився, минав перепони, прискорював, а коли й сповільнював свій рух, але не розривався, не зупинявся. То тут, то там гуло весілля, народжувались діти, поставали нові хати, приходили з військової служби, гуртом ходили на гучні першотравневі мітинги і демонстрації, нишком святкували Паску і Різдво.
Машина по знищенню «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів», «троцькістів», «гнилих елементів», «націоналістів», «сіоністів», «бундівців», «націонал-ухильників» почала дещо зменшувати оберти.
Щоб не допустити того збою і тим не затьмарити революційну пильність радянського народу, вірні соратники, передбачаючи мудрі вказівки Вождя, кожен в своїй Республіці, один поперед другого почали гарячково шукати, чим ту машину заправити для подальшої ритмічної її роботи.
21
Податок 40 кг м`яса з одного двора потрібно було здати, а ще 200 шт. яєць, «добровільні грошові займи» і т. д.
22
Дубова кора, як компонент дубильного екстракту, використовувалась для вичинки шкір. За існуючими правилами той, хто придбав дубові колоди для якогось виробу, або просто, на дрова для опалення, мав обов`язково здерти кору і здати до приймального пункту коопспілки.