На ХІІІ з’їзді КП(б)У обговорювалось це питання і у виступі члена ЦК КП(б) України Шліхтера О. Г. Звинувачення у шкідництві було пред’явлено вже не окремим «контрреволюціонерам» та «націоналістам» (як це зазвичай практикувалось), а національним меншинам, тобто цілим націям[23].
Цим закликом партії було ознаменовано новий потік репресій.
І… почалося!
На Поділлі почали заправляти «машину» поляками, євреями, молдаванами, на Півдні — татарами, греками; на Сході — німцями, болгарами; росіян та всіх інших «вилущували» — де доведеться.
Щодо мого села Порубенців і тих, що довкола нього: Соколови, Мазурівки, Вугринівки, Лелітки, то конкретно це проявлялось в тому, що вранці розносилось повсюдно: «Забрали Йона Бокурію, іншого разу — Чубинського, ще іншого молодого Тишлера».
Якось розпитувати, проявляти цікавість до подій, пов`язаних з отим «забрали», ніхто ні з дітей, ні з дорослих в самій потаємній думці не зміг би наважитись.
Ніхто нічого не запитував, ніхто нічого не розказував, а всім все було зрозумілим: людину забрали і вона зникала назавжди. Соратники, маршали, перші секретарі, голови, керуючі, завідуючі один поперед другою зводили просто-таки фантастичні наклепи, щоб відвести від себе підозру, недовіру, сумнів — не допомагало.
Знаходився хтось збоку, зверху, знизу і клепав донос — не рятувало. В якусь із ночей і він зникав. Нижчі наслідували вищих.
Варфоломіївські ночі наступали одна за другою, а вдень «населення» співало:
Але ночі змінювались світанками, а зранку люди ставали до життєвих справ: хто на фабрику до верстату, хто в поле до плуга.
Ходили по суниці, по гриби, по черешні. Запам’яталось, коли раненько, ще ледь сіріє, гурт хлопчаків прямує до лісу аж під Кожухів (десь кілометрів вісім) по черешні. Була така ділянка в тому лісі, де росли одні черешні. Хто і коли посадив ті черешні — ми не знали.
Дерева були старі, високі, а вже на самій розлогій кроні густо розсипані ягоди: де червоні, де чорні. Йдучи до черешневого лісу, часу не витрачали. По дорозі обдирали кору з липи і, не перестаючи йти, перекинувши смужки липової кори через плечі, в’язали відра. Поки приходили до місця то в кожного вже було два відерця. Тепер залишалось вибрати те дерево, на якому було найбільш рясно. За кілька годин повертались з повними відерцями до містечка. Хто на «новий» базар, хто на «старий». Стоїш, чекаєш. А може хтось купить? Карбованець з відром.
Виручені два карбованці, не розтринькуючи ні копійки, приносив мамі. А мама вже давала їм раду.
Набрів якось на посадку дубову. Була вона порівняно недалеко від села (кілометр–півтора). Що було в тому особливого, то те, що ходити до неї можна було не ховаючись від усіх[24], а стежкою байраку.
Готуючись до зими, за доброї погоди, я бігав у ту посадку два–три рази на день. Зрубаю дубчака, обшурхаю гілля, а кількаметрову жердину на плечі і додому. Жили ми тоді у Коляди. То вже впритул до Вугринівки. До містечка кількасот метрів. Ось так і носив ті гілляки і складав у дворі. Одного разу глянув на стос моїх дров — очам не вірю! Хтось обчухав до білого дубові жердини. Мій подив розсіяв хазяїн наш. Не розтлумачуючи що і до чого, дав мені кілька карбованців, кинувши: «Принесеш ще — дам рубля». Чомусь мама дозволила мені витратити ті гроші на свій розсуд.
Купив собі блокнот, кольорові олівці, ніж та металеву ручку, в яку вставлялось з одного боку перо, а з другого олівець. Блокнот теж був особливий. Розгорнеш, а там немає листочків. Прямо на палітурці напишеш олівцем, а потім легенько пальцями стиснеш — все написане зникає… Такого блокнота не було ні в кого. З усіх кутків села прибігали до мене, щоб подивитись.
А ще я купив собі маківок. Цукерки такі.
Найбільш привабливим було ходити до річки. В літню пору на леваді розкошували хлопчаки, трохи далі — дівчатка. Купалися порізно. Про якісь там плавки чи труси ніхто й гадки не мав. Стрибали в воду з крутого берега: хто головою, хто ногами, хто животом. Пірнали, хлюпались, притоплювали один одного, плавали наввипередки. Зуби цокотіли, на тілі виступали «сиротинки», губи синіли, а очі набирали кольору річкової води.
Плавати я не умів, хоч з води не вилазив. Мама намагалась відлучити мене від річки. Та де там. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб бути на річці. І била вона мене, і докоряла, і сварила… Марно. Передбачаючи мою чергову втечу на річку, мама вішала на стіні гнучку лозину так, щоб я бачив.
23
Шліхтер О. Г./1868–1940/ Член КПРС з 1891 року. Учасник всіх російських революцій. В 1931–1938 рр. віце-президент АН УРСР, член Президії ЦВК СРСР; 1925–1927 член Політбюро ЦК КП(б) України. На ХІІІ з`їзді КП(б) України чітко і недвозначно сформулював тезу про «шкідництво різних націй».