Та я був хитрий. Непомітно надрізавши ножем лозину через кожні п`ять–десять сантиметрів, вертався додому більш упевнений. Далі все відбувалося майже по–задуманому. Притримуючи однією рукою мене так, аби заднє м`яке місце було зручне для шмагання, мама іншою замахувалась і… в руці залишалась коротенька цурпалка. З часом різноманітність покарань все ж вичерпалась, і вона рішуче промовила:
— Дивись! Як втопишся додому не приходь!
Трохи було так не сталося. Маючи якусь потребу майнути у поле за селом, я побіг до того місця, де всі завжди переходили — до броду. На звиві річки утворилося широке плесо води, але тут було мілко. На моєму березі і на протилежному декілька жінок щось робили на прилягаючих городах. Ніхто не звертав уваги. Я з ходу пробіг по воді кілька сажень, а далі, вже повільніше, ступав по піщаному руслу. Далі, далі, вода підступила до грудей, течією мені підкосило ноги. Втративши опору, я безпорадно задригався, почав набирати воду. Течія втягла мене до себе. Блискавкою майнули в мозку якісь картинки з мого, ще такого короткого, життя. Прийшов я до свідомості на піщаному виносі наступного звиву річки. Штанці, зачепившись за якусь паростинку однією ногавицею, іншою — хлюпались у воді. То я їх випустив, коли тонув. Зміркував: течія, яка втягнула мене на першій косі, винесла на другу.
Цей випадок утвердив мене в тому, що треба навчитись плавати. Пора. Став помічати глузування умілих «брасерів» над моїм безпорадним бовтанням у воді. Помітив, що якусь мить тримаюсь, ляпаючи руками та снуючи ногами.
Рішення прийнято. Я маю сьогодні, зараз перепливти річку. Щоб ненароком не бути посміховищем і, щоби не втратити авторитет, залишаю галасливе місце.
Вибрав таке ж по ширині місце, роздягнувся, поклав одежину на відкосі. Трохи завагавшись, все ж пускаюсь у плавання. Стиль вибрав найбільш прийнятий — «по-собачому».
Пропливши метрів шість (приблизно половину відстані) завагався: назад — далеко, вперед — знеміг; почав захлинатись. Відчайдушним лупотінням намацав твердь. На чотирьох вичовгався на протилежний берег. Віддихався. А штанці–то на іншому березі. Знайшов вихід: метрів за сто — кам`яний міст через річку. Дарма, що по ньому снують люди. Схрестивши долоні нижче живота, і… до мосту, там біжком через міст; і своїм берегом до штанів. А ще через кілька днів я вже показував «недотепам», як то можна перепливти річку і туди і сюди. З часом я легко долав «і сюди, і туди» Дніпро, почував себе впевнено на хвилях Балтійського чи то Чорного морів, в сезоні 1952 року був не останнім в збірній команді Тихоокеанського флоту з ватерполо.
А чого варта гра у «комбик», або, як її називали в інших місцевостях — «цурки». Ця гра дуже конструктивно формувавала психіку підлітка.
З гілки дерева (бажано граба) вирізався замашний кийок довжиною 60–70 см, з того ж дерева вирізали комбик або цурку з загостреними кінцями. Накреслювалось коло діаметром десь біля метра. Вимірювались на право першого удару. Один вибивав кийком комбик з кола, другий має вкинути комбик у коло. Не попав — ще удар і так до того часу, поки не влучав у коло. Як повезе, то партнери мінялись ролями через два–три удари, а вже як не повезе, то невдаха бігав за цуркою годину, дві, три, поки знесилений, а то і заплаканий не здавався. Таких, що «не здавались», було мало. Зате, вже коли витримав, то це означало, що хлопчисько має нерви загартовані.
Школа була досить великою. Семирічка. Діти, які ходили в цю школу з навколишніх сіл: Голодьок, Вербівки, Лелітки — вважались трохи чужими по відношенню до нас: порубенських та вугринівських.
Після уроків група «своїх» ні з того, ні з сього переймала кількох «чужих». Звичайно, пововтузившись, — розходились. На другий день звичайно сиділи за однією партою.
В п`ятому класі сидів зі мною Боря Зеленер. Дуже спокійний хлопчина. Товстенький, з мигдалевидними оченятами. Завжди, трохи посміхаючись, уважно споглядав за моїми, досить непередбачливими вибриками. Складалось враження, що мої витівки йому до вподоби. Бувало, що я приходив до нього додому. Вся родина Борі: бабуся дідусь, мама, старша сестричка[25] - душі в ньому не чули; щось йому втиснути смачненьке зручно всадити за стіл вкутати ноги і ще щось. Доброзичливо ставились і до мене адже я той, хто його оберігає.
Нарешті приймається рішення: Борі необхідно побути на свіжому повітрі. Вставляю своє:
— Покатаємось на санчатах.