І ось ми йдемо з батьком. Він мені покаже, що там робиться всередині.
Машинне відділення! Дитяча уява ще не в змозі закарбувати це видовище цілком. Величезні маховики — колеса, нескінченні стрічки трансмісій, миготіння блиску важелів, коліс, поршнів, клуби пару, що вириваються з найбільш несподіваних місць, гуркіт і шум всього цього дуже цілісного організму, який весь час рухається — все це вражає мене.
Через багато років я дізнався, що мій батько в чотирнадцять років працював тут, біля цих машин, «масльонщиком». По-моєму, такої професії вже давно немає. Розповідали мені, що олійник (масльонщик), зобов’язаний був протягом усієї зміни безперервно снувати між механізмами цього машинного відділення із спеціального відра (олійниці) заливати куди треба машинне масло з масльонки рухомих деталей механізмів.
Одежа, взуття та й усе тіло олійника, було просякнуте цим специфічним запахом машинного масла. Попрацювавши чотири роки на цій одіозній «посаді», батько перейшов працювати в заводську кузню молотобійцем. Тепер це також рідкісна професія. Екскурсія на завод справила на мене дуже сильне враження і на довгі роки закарбувалась у пам`яті.
Ось звичайний день. Мама закип’ятила воду, насипала на 2–3 літра півкілограма солі, добре розмішала і злила цю воду ропу в міцний чайник. Мені дається важливе доручення: віднести цей чайник з водою батькові в кузню. Пробігши трохи, далі йду поважно, усвідомлюючи важливість доручення. І ось я у кузні. Важке повітря горілого заліза, вугілля, гуркіт молота і дзвінке постукування молотка об ковадло все це зливається для мене в таємничу музику. Батько, витерши мокре від поту обличчя, шукає мені безпечного місця.
У нього найцікавіша робота. Він молотобоєць. Захоплено слідкую, як він точно, легко попадає в те майже рідке місце залізяки, до якого ледь доторкнувся перед цим сам коваль майстер своїм наче іграшковим молотком. Важкий молот батька начебто доганяє маленький молоток напарника, імені здається, що батько намагається увігнати цей молоточок у білий від розжарювання брус гарячого заліза. Не ввігнав. Ще кілька сповільнених ударів, і брусок, тепер вже певної форми, плюхає в посудину з водою, булькаючи і шиплячи, неначе видає останній подих. Помітно втомились і ковалі. Зворотним боком своїх просякнутих маслом фартухів, вони витирають лице і руки, хоча це ніяк не відбивається на чистоті шкіри, яка як була, так і залишається чорною. Підходять по черзі до чайника, який заздалегідь підвісили на гачок із дроту, і п`ють з носика солону воду. Мені це незрозуміло, але цікаво. Ковалі, повсідавшись на дерев`яні цурки, мовчать. Підгледівши їхні розмірені рухи, надихавшись чадним повітрям кузні, я йду додому і теж крокую неквапливо, статечно, намагаючись цим наслідувати робочу, втомлену людину.
Ввечері приходить батько і приносить з собою той же незнищенний запах кузні, який так мені подобається. Він сідає в сінях і неквапно знімає робочу одежу, «робу». Тут взагалі починається для мене зачаровуюче дійство.
Куртка, сорочка, штани, скинуті батьком в куточок на підлогу, не падають безформною масою ганчір’я, а «стоять», майже повністю зберігаючи свою «людську» форму Я не знаю причини: просякнута маслом, пилом, зцементована солоним потом, одежа задубіла, не згинається. Мама вже приготувала величезний таз з гарячою водою, і батько буде митися. Я не зводжу з нього очей.
Коли пишу ці рядки, мені вже виповнилось 67 років, та я й зараз бачу білий торс батька і абсолютно чорне лице з блискітками в білках очей, такі ж чорні зап`ястя рук. Мені він таким подобався, я хочу бути схожим на нього, лише б тільки не митися. Я цього дуже не любив, за що мені і перепадало від мами. Чистий і переодягнений батько мені менше подобався, бо це наче віддаляло мене від нього.