Борю вдягають всі. Від силенної кількості одежини Боря не може ні зігнутись, ні повернутись. В такому стані його кладуть на санчата, а я вже тягну їх від мосту до синагоги, а потім ще і ще… Мій вчинок належно оцінено. Чуйність винагороджується. Я можу, якщо хочу, взяти Борині ковзани і покататись. Швиденько прив`язавши мотузочками і ремінцями ковзани, «виламуючи» ступні ніг (бо сам ще не навчився як слід ковзатись) — спішу до річки. Там лід. Спочатку сюди-туди на зрізі берега, а далі… Провалився крізь крихку і тонку плівку льоду.
Відчайдушно борсаючись, (саме тут було мілко) швиденько біжу до Зеленерів. Думка одна: не загубити, віддати ковзани. Звідти через все село до Льоньки Олійника. Батьків його «забрали», тітка на роботі, там можна обсушитись. Важливо, щоб мама не дізналась. По гарячих слідах може добряче всипати. Обійдеться докорами і слізьми.
Період мого спілкування з Борею Зеденером позначений ще й тим, що дещо погіршилось моє навчання в школі. Чи то компанія утворилась навколо мене, чи то я потрапив у компанію не дуже прихильних до навчання хлопчиків. Почалося «сачкування» з уроків.
Академічність шкільного буття все частіше порушувалась епізодичністю «позашкільною».
Спочатку раз, а потім другий–третій кілька таких «сачків» замість уроків йшли збирати вугілля. З котельної артілі «Металіст» або парового млина вивозять одноколісними тачками вугільну жужелицю, тобто попіл, але вугілля ще не зовсім згоріло. Якщо ретельно попорпатись у цих відвалах, то за годину–дві можна набрати відро такого палива і продати його за десять-п`ятнадцять копійок. А це вже твої власні гроші. Можна поласувати жменею маківок, грудкою халви або булочкою.
Іншого разу ніхто не заперечував побувати у когось в садку. Успіх такого задуму позначався досить випученими животами. А то й просто: до лісу, в поле, на річку…
От уже в котрий раз я зайнятий переїздом (точніше, переходом) до іншої оселі. На цей раз в інший куток Вугринівки. Це вже зовсім поруч зі школою.
Мама білить у новій хаті стіни, мастить підлогу, протирає вікна. Я складаю в теліжку нехитрий скарб: ліжко з металевими спинками, посуд, дві–три табуретки: все це за кілька разів перевожу на нове місце. Влаштовуємось.
На цей раз здає в найм нам півхати господар Яків Кульчицький. Так, так, Кульчицький. Такий собі збіг обставин.
На новому місці нові сусіди, нові у мене дружки–товариші. Два Володі. Один — Пугач, другий — Снісарчук.
Мама моя теж швидко налагодила доброзичливі стосунки з новими сусідами, особливо з батьками моїх товаришів.
В новій хаті–квартирі жили з мамою одні. Яків Кульчицький працював шофером вантажної машини, і був завжди в якихось довгострокових відрядженнях. Дружини не мав.
Переночує ніч–дві і знову надовго зникає[26].
Відходила весна. Наступало літо. Дорослі все частіше і частіше говорили про неминучість великої війни. Яких тільки міркувань з цього приводу не можна було підслухати при їхніх випадкових зустрічах… І що Німеччина напала на нас, і що ми подолаємо Німеччину… Тривога все більше і більше вселялась у душі людей. По радіо та в газетах лунали заклики до пильності, до зміцнення Червоної Армії, до готовності стати на захист.
Співали:
Если завтра война, если завтра в поход,
Если грозная сила нагрянет,
Как один человек весь советский народ,
За свободную Родину станет.
На земле, в небесах и на море
Наш напев и могуч и суров,
Если завтра война, если завтра в поход,
Будь сегодня к походу готов!
Щоб передбачити оте «если», котре захопило не тільки дорослих, але й нас, дітей–підлітків, щоб не розгубитись у множинності «если», а бути готовим до його однозначності, ми теж готувались…
— А що? Хіба тільки дорослі можуть воювати? Ми ж бо їх випередимо!
Перш за все озброєння.
На «військовій раді» вирішено сконструювати «справжній» кулемет та виготовити кілька десятків «бойових» гранат. Не гаємо часу, до справи! Крутий сосновий обземок використано для головної деталі кулемета — дула. З товстої грабової колоди відпилюються два кругляки колеса. На вісь коліс кріпиться дуло — маємо кулемет. Тепер залишається зробити так, щоб «максим» працював. На ту ж вісь одягається ще одне колесо, трохи меншого діаметру, але з густо вирізаними зубцями. До зовнішньої частини основного колеса кріпиться тоненька липова дощечка–гашетка. Другий кінець гашетки лежить впритул на зубцях колеса шестерні. Тепер, якщо основне колесо крутити, взявшись за ручку (встромлену в отвір цурпалки), зубні шестерні, долаючи опір гашетки, так нещадно скрегочугь, що ніхто не насмілиться й подумати, що то не справжній кулемет.
26
Яків Кульчицький в кінці червня 1941 року забіг додому на годину–дві, переодягнувся, склався, сказав нам, що його забираюпь на війну, попрощався. В розмові з мамою виказав свою долю: «Чує моє серце, що я не повернусь» — і зник назавжди.