Першому номеру кулеметної обслуги лишається тільки добре прицілитись і своєчасно натискати на спускові гашетки. Другому — подавати вчасно кулеметну стрічку з патронами, тобто крутити безупинно колесо.
Виготовлення ж гранат покладалось на шеренгових військовослужбовців.
Частина з них заготовляла великі листки лопухів, яких вдосталь росло попід кожним тином, другі — насипали на листки по одній–дві пригоршні дорожнього земляного пилу, треті — зав’язували трав’яним перевеслом листки з пилом у невеликі вузлики–мішечки. Така «граната» вкривала простір абсолютною пітьмою. На передовій, біля кожного бійця, лежало по півдесятка таких гранат. Місце для бою вибиралось вкінці присадибних городів, ближче до військового стрільбища.
Під час зустрічного бою «синіх» з «зеленими», тріскотню кулеметів було виразно чути навкруги в оселях, а «дим» від «вибухів» гранат піднімався високо в небо.
Мабуть, потерпаючи за долю учасників такої битви, з найближчих осель, і навіть з військового містечка до місця грандіозних подій, бігли батьки, мами і військові. Певний час вони, зупинившись неподалік, могли тільки спостерігати «дим» і чути «стрілянину». Щось розібрати: де «сині», де «зелені, хто перемагає, кому потрібна допомога?, — було дуже важко. Лише з подихом вітру або вичерпанням запасів гранат на полі бою вимальовувались постаті, але хто з них «синій», хто «зелений» даремно було вдивлятись — всі були «чорні». Лише згодом, примітивши в свого тільки їм відомі ознаки гнали додому, допомагаючи лозиною, або ще чимось що було під рукою.
Теплого літнього ранку готувалось наше військо до війни. Була неділя, а значить, батьки не будуть затримувати вдома: то на город — сапати картоплю, то на рівчак нарвати свині кропиви, то ще кудись по щось… Було тепло, сонячно, а головне — тихо, без вітру. Словом — сприятливі умови великої війни. Мене відряджено на другий куток села («верхня Вугринівка») з дорученням: скоординувати в часі і кількості сусідній «підрозділ» для спільного виступу на театр військових дій. Пробігаючи біля школи і далі, за церкву, кинув поглядом ліворуч і побачив декілька груп дядьків на вугринівському мості. Той міст з’єднував різні кінці села саме з містечком Хмільник. Якщо хтось когось хотів побачити. поговорити, зустрітись, то йшов на міст і там обов’язково зустрічався.
Проте, для цієї години, для цього дня це зібрання дорослих було незвичним. Майнула думка:
— Чого це вони?
Підійшов ближче, щоб послухати, про що гомонять…
Наблизившись до першою гурту, почув:
— Німці ж перші перейшли кордон!
— Та я знав, що вони так зроблять ще тоді, коли в газеті Ріббентроп тиснув руку Молотові.
— Ой хлопці! То вам не япошки і не фіни. Дуже тяжкою буде ця війна.
— Та не репетуй, Максиме! Ось побачиш. Через два–три тижні наші будуть у Берліні.
На душі стало прикро:
— Знову ці дорослі випередили нас…
Наші приготування виявились марними. Неквапливо поплівся я додому. Тієї, віковічної пам’яті, дня — 22 червня 1941 року.
Розділ 3
Дев’ятсот сімдесят днів містечко Хмільник перебувало під німецько-фашистським режимом. Два роки вісім місяців і п’ятнадцять діб хмільничан полонила коричнева пошесть, кожного разу пожираючи все більше і більше людських душ. Скільки страждань, поневірянь, страху винесено старими і малими, чоловіками і жінками — людьми, які до кінця свого життя так і не дізнались: за що?
То полонених червоноармійців стріляють, то стріляють комуністів, активістів, то родичів чи просто сусідів комуністів, комсомольців. То стріляють «великих начальників»: голову артілі, завідуючого базою, начальника пошти, уповноваженого коопспілки, агента по заготівлі коноплі, директора дитячою будинку. Стріляють циган, євреїв, хворих з лікарень; періодично роблять облави, виловлюючи людей для роботи в рейху, спорудженню укріплень, ремонту залізничних колій. Кожна з цих спецоперацій починається і закінчується відстрілом якоїсь там кількості «контингенту». Величезна кількість загиблих цього невеличкого містечка вражає ще й тим, що від безпосереднього вогню між протидіючими сторонами гинула невеличка доля відсотку порівняно з тією кількістю, яка загинула під час наведення «нового порядку» на загарбаних землях третього рейху».
Дивна річ! Чим далі від лінії фронту, тим більше гине людей…
Що то за пекельна закономірність? На теренах колишнього СРСР у мирний час розстріляно, закатовано, замордовано, знищено голодоморами 62–65 мільйонів людей.