Таким я побачив військовий підрозділ, що продирався з останніх сил кудись чогось. Я з цікавістю оглядав те «військо», що понуро витягнулось вздовж правої сторони сільської дороги. Та мої оглядини перервав червоноармієць, який сидів на ближньому возі, звісивши ноги додолу.
— Мальчик, подойди сюда.
Я охоче підійшов, готовий чимось прислужитись.
— Тебе тетрадей не нужно? Вот посмотри. Может кусочек хлебца не пожалеешь, так я тебе дам целую пачку.
Зануривши руку у якийсь мішечок, що лежав на возі, він дістав з нього з десяток загальних зошитів у коленкорових палітурках.
— Посмотри, чудесные тетради. Скажи маме.
Зошити були справді «чудесные». Тверді палітурки, сто листків крейдяного паперу, розлінованого жировою червоною лінією для полів, з чітким інтервалом рядків. Та найбільше вразило те, що аркуші були пронумеровані і, до того ж, у зошиті була вклеєна кольорова вузенька стрічечка, що давало змогу швидко, не псуючи листків, знайти потрібну сторінку. Такого я ще не бачив. Добило ще й те, що на форзаці обкладинки було щось надруковано. На той час, вже знаючи латинський шрифт, я прочитав «Riga»[27]. Випустити з рук такий скарб я вже не зміг. Забігши до хати, захлинаючись словами, я сяк-так розповів мамі, який–то з мене спритний гендляр: за окраєць хліба можна виміняти паку таких зошитів! І вже зовсім незаперечним аргументом було оте слово «Riga», в яке я тикав пальцем і яке мало переконати маму, що ґешефт вартий того, щоб ним зайнятись.
Та мама якось не зважила на те моє захоплення вигідним торгом. Вона просто сказала:
— Піди–но поклич того червоноармійця…. Ні, почекай. Я сама вийду.
Запросивши до двору трьох «захисників», мама злила їм з кухля води, дала витертись грубим рушником і запросила до хати. Їли мовчки. Вийнята з печі страва в горщику та казанці була ще гаряча. Мама хоч і не припрошувала «столовників», та уважно слідкувала: вчасно підливала черпаком, міняла тарілки, нарізала хліба.
Хоч був я не голодний, але охоче би посидів поруч з цими дорослими, справжнісінькими бійцями. Щось мене стримувало та й мама нічого не казала.
Зате втішався думкою: як-то буду розказувати своїм друзям, що у нас в хаті були червоноармійці; обідали, говорили зі мною і таке, і ще щось, що мало значно підняти мій авторитет. Я вже бачив, як мене слухають, і як поважають мої босоногі «однополчани».
Вичерпавши тарілки та не залишаючи кусенів, хлопці одночасно встали з-за столу, подякували «хозяюшке».
Мама, витираючи кінцем хустини щось біля очей, проговорила: «Заждіть–но». А мені: «Дістань–но тлумак».
За кілька днів після початку війни містечко зажило досить незвичним життям. Я ще буду мати нагоду розповісти про окремі прояви тих «незвичностей». А зараз, щоб не загубитись на стежці, якою ішов по оті зошити, скажу (як це прийнято нині говорити) — у місті почався «цивілізований грабіж». Яка різниця між «цивілізованим» грабунком і «диким», то теж дізнаємось свого часу.
Ось один сусід (хат за шість від нашого обійстя) привіз у свій двір сотні три–чотири плетених кошиків, другий — дві бочки гасу, третій — цілий віз невичинених сирих шкір: свинячих, коров`ячих та конячих. Наш сусід, Максим Герега (жив в тій же хаті, що й ми, але вхід з другої сторони), завідував млином. То він привіз дві підводи муки. Перед тим, як заїхати у свій двір, скинув по одному–два мішки сусідам. Тобто, хто коло чого крутився, за що відповідав, те й тягнув — «не пропадати ж добру». Перепало й нам.
Стала мама до печі, замісила тісто і почала пекти «пляцики». Це такі собі хлібці, розміром з долоню. Були вони прісні, твердуваті та ще й підсушені. Так що могли зберігатись досить тривалий час. То робилось на всяк випадок, або як говорили: «мало чого». Напекла мама таких пляциків два тлумаки. Заховала під піл (дерев’яне ліжко з твердим настилом, що ставилось біля печі).
Витягнув я з-під полу тлумак, підсунув до мами, а вона:
— Візьміть, хлопці, ще пригодиться. Дорога довга. Дай вам Бог побачитись з мамою.