Коли я з тими хлопцями вийшов на дорогу, то помітив, як порідшала колона. Тільки де–не–де коней обходили постаті в блідо-зелених гімнастерках. А де ж усі? Та все з`ясувалось. Проходячи вулицею, я помітив купку червоноармійців в дворі у Володі Пугача, а потім у Володі Снісачука, були вони і в Коляди–молодшого і в Коляди–старшого, виходили з двору Тищенків, чути було голоси у дворі Гороховських.
Тепер мені важко сказати, що було раніше, що пізніше. Особливо тоді, коли подій було дуже багато, а час був надто короткий. Отож, не можу бути впевненим, що було раніш: чи кінний обоз повз нашу вулицю, чи колона машин в дворі моєї школи. Ну, а раз машини, то через якусь мить вони були «обсипані» з усіх сторін дітлахами з Верхньої і нижньої Вугринівки, з Порубенець, з самого міста. Вся площадка в центрі саду (де мене приймали — не приймали в піонери) була заставлена машинами. Тут стояли пофарбовані в зелене: автобус, якихось дві будки та ще чотири чи п’ять вантажівок, багаж яких був старанно вкритий брезентом. Військових було мало. Форма їхня була досить свіжою, вона ще не вицвіла. Може й тому самі її власники виглядали бадьорішими. В петлицях у них світилися переважно «секелі» та «кубики»[28].
Надходив вечір. Один із тих, що був із «секелями», крикнув:
— Пацаны! Ану, в колонну по–одному становись! Провидіння змилувалось над нами. Нарешті, командир Червоної Армії! Без усіляких там сюсюкань на повному серйозі розмовляє з нами! Вмить вишикувалась колона та ще й за зростом.
— По–одному, дистанция от первого два шага.
Кожному, хто підходив до вантажівки, на витягнуті руки клався оберемок ковбаси. Так-так. Кожному клалось на руки десять-п`ятнадцять полін ковбаси. Кожне «поліно» десь сорок-п`ятдесят сантиметрів довжиною.
Розвантаження відбувалось чітко і, десь за годину, все навколо було «завалено» ковбасою. Батьки, перегукуючись з сусідами через тин, виказували один одному, які у них господарські діти.
На другий день якось так трапилось, що я прокинувся раненько і зразу побіг до школи. В садку не було жодної машини. Не було нікого ні з дорослих, ні з дітей. Дійшовши до воріт (зі сторони церкви), я був здивований неймовірним видовищем: частина дороги була засипана червоними тридцятками[29]. Їх було так багато, що я ходив по них наче по листю пізньої осені. Хоч кожен з тих папірців важив ще кілька днів тому майже півмісячної заробітньої плати пересічного робітника, тепер я жодного разу не нагнувся, щоб підняти хоч одного папірця. Підкинувши ногою кілька разів те строкате листя, я понуро поплівся додому.
На якийсь час у місті було тихо. Проте, це так здавалося на перший погляд. Хоч не було звичного ранішнього гаміру обивателів, які пораються в дворі, йдуть на роботу; кудись дівся базарчик у старому місті, не відкривалися крамнички, не «пухкала» парова машина в артілі «Червоний металіст», та кожна оселя жила своїм, тепер дуже уособленим, життям.
Перш за все, в кожному дворі заклопотані були тим, щоб приховати все, що мало якусь цінність: куди діти кожуха, як приховати хромові чоботи, десь притулити велику шерстяну хустку і таке інше. Хто тикав на горищі, хто ховав у клуні між цівками, хто маскував у глибині колишньої криниці.
Не знаю, чи то діти взнавали від дорослих, а швидше дорослі взнавали від нас, підлітків: куди, хто і що заховав.
Як би там не було, моя мама теж вирішила приховати наше добро. Склавши у фібровий чемодан якісь спідниці, сорочки, куски сатину та маркізету і ще щось, вона зав’язала той чемодан мотузкою; завдала мені на плечі і наказала занести це до тьоті Броні, яка жила у селі за п`ять кілометрів від нас. Йшов зі мною й дядько Дмитро, батько Володі, наш сусід. У нього багаж був значно більший, ніж мій. Як я зрозумів, між моєю мамою і сусідами відбувся якийсь обмін послугами. Дмитро Пугач викопав у себе в дворі за хатою глибокий льох, перекрив його хрест–на–хрест досить товстими гиляками з осокора та верби, затенькував бур`яном і засипав все це зверху землею, що залишилась після викопаної ями. Та споруда мала бути сховищем на випадок бомбування міста ворожими літаками, або артилерійськими гарматами. Моїй мамі було сказано, що вона може разом зі мною розраховувати на місце у тому сховищі. Мабуть, і мама, у відповідь на це, запропонувала сусідам скористатися схованкою у своєї сестри.
Та ось ми вдвох йдемо в село навпростець, через городи і стрільбище виходимо на шлях біля самої Вербівки. Далі починалася досить горбиста місцевість. Саме в першому від дороги пагорбку Вербівський колгосп для своїх потреб розробив глиняний кар’єр. Там була дуже добра глина, її було багато. З навколишніх сіл люди потягнулись по глину. Колгоспне керівництво зорієнтувалось, що з того можна мати певний зиск і поставило на виїзді з гірки сторожа.
28
Секель — тригранник. «Кубик» — квадрат. Це ознака відповідно сержантського та молодшого офіцерського складу Червоної Армії.