Тепер: набрав теліжку глини — маєш заплатити десять копійок, набрав воза — плати карбованця, накидав грузову машину — три карбованці.
Коли ми з дядьком Дмитром підійшли до того глинища, то я став очевидцем досить цікавого видовища, суть якого збагнув у повній мірі вже через багато років.
На в’їзді до кар’єру стояв танк. Чого він там опинився, можна було здогадуватись (то була рокадна дорога до однієї з головних магістралей Захід–Схід). Поруч з танком, на колінах, стояв на землі танкіст. Біля його ніг лежали якісь замазюкані залізяки, земля поруч них теж була вкрита мастилом. По всьому було видно, що танкіст вже втратив надію заладнати ті залізяки, бо брав він в руку то одну, то другу, та оглянувши зі всіх сторін, недбало кидав на землю. Чорний комбінезон був нещадно вже поплямований мастилом, шолом зсунувся аж на потилицю. Тільки-но ми підійшли, як танкіст попросив у дядька Дмитра закурити. Той витяг торбинку з тютюном, скрутив самокрутку, добре послинивши краєць паперу, і ткнув в губи танкісту. Той жадібно кілька раз потягнув, руками взяти йому ту цигарку нічого було й думати. Та й все лице танкіста заплямоване масним брудом. В глибині кар’єру, біля стрімкого бурта, якийсь дядько накидував на віз, запряжений конем, глину. Поруч з вантажником стояв сторож досить немічної статури з ціпком в руках. Щось вони там кричали один одному. Більше сторож кричав, а візник кидав глину. Ми ще не розібрали, що то у них за розмова. Накидавши кучугуру глини, візник вйокнув коневі, та добре вперіщивши його батогом, рвучко почвалав на виїзд з глинища.
Колгоспний сторож з останніх сил, захлинаючись своїми ж словами, почав хапатись руками то за вуздечку коня, то за посторонки, то за люшню воза, аби зупинити цей грабіж серед білого дня. Сили були надто нерівні. Було добре видно, що сторож дуже немічний, помітно кульгає, намагається не випустити з рук ціпка, без якого він стане взагалі безпорадним. Візник же — здоровило, йшов рівно, мовчки і напролом, тримаючись однією рукою за торсину воза, а другою хльоскав віжками по крупу конячини.
Лише коли вони наблизились до нас на десяток–півтора кроків, нам стало зрозумілим, що то між ними діється. Сторож все кричав, що той має заплатити за глину один карбованець, що то гроші не йому — сторожеві, а колгоспу, що глинище на колгоспній землі, що він не просто сторож, а офіційна особа і що він несе відповідальність за все те, що діється в кар`єрі. Так вони, борсаючись, вже трохи минули нас. Спочатку ні танкіст, ні дядько Дмитро ніяк не зважали на те, що відбувалося на їхніх очах. Я ж не міг второпати до чого сторожеві той один «рубель», коли за півтора кілометри звідси, у дворі школи, цілий кагат грошей, яких ніхто не думає підняти, хоч одного червоного папірця! Тут же: чому оте здоровило так ганебно поводиться з немічною людиною — не дасть йому одного! карбованця? Нарешті танкіст вигукнув:
— Брось, старик! За мной уже полтысячи километров оставленной земли?
Втрутився й дядько Дмитро: «Чуєш. Федір! Відпусти віжки. Дай Карпові рубля, людина на роботі».
Перекинувся ще кількома словами з танкістом:
— Мои ребята пошли в деревню. Может чего разживутся. У вас погрызть чего–нибудь нету?
Відказавши танкісту, що у нас з собою нічого такого немає, дядько Дмитро закинув на плечі величезний тлумак, підсобив мені чемодан і пішли тим шляхом, яким я так багато сходив. Дорога та, обсаджена чотирма рядами віковічних лип, йшла і йшла нам під ноги, наче запрошувала до вічної ходи кудись…
В селі, у тьоті, все було звичним для мене. У них на городі теж було викопано щось подібне на сховище, правда без критого верху. Така собі звичайна траншея, яких я досхочу надивився на стрільбищі.
Тут, у селі, я миттю оволодів місцевими «стригунцями», добре пам’ятаючи, скільки разів був ними битий. Я вже казав, що ні в якому разі не можна давати їм згуртуватись. Будь-який об’єднаний гурт був об`єктивно проти мене. Знову ж таки по принципу: я — чужий, вони — свої.
Головне — не залишати їх самих. Ось я і переходив з однієї компанії до другої, кожного разу викликаючи цікавість до себе якимсь випадком; новиною, іграшкою і таке інше. Постійно потрібно було доводити, як легко вдається кинути камінець через весь ставочок: як легко мені видряпатись на височенне дерево, що знизу не мало ні сучка, ні гілочки: як легко долаю «навимашки» ковбаню нашої річки. Тобто, треба було тримати себе весь час у напрузі.
Над селом висіла «рама»: такий собі німецький розвідувальний літак, що в побудові своїй мав два хвости, з`єднані в кінці елеронів поперечиною. Два паралельних хвости, верхня основа яких — крила літака, нижня — згадана вже поперечина, разом периметром своїм нагадували правильний прямокутник. Саме за таких ознак літак прозвали «рамою».