У двох закамарках була сила-силенна усякого військового спорядження. Найбільше запам’ятались стоси ящиків з кулеметними стрічками, купка протигазів та ще якісь скриньки, які я не міг відкрити. Проте, зацікавившись невеличкими коробочками, схожими на шкільний пенал, я таки відкрив деякі з них.
Там лежали звичайнісінькі запали чи то для мін, чи то для гармат.
Обережно висипав із пеналів запали, поклав ті кілька скриньок[30] у випорожнений мною брезентовий мішечок для протигазу, перекинув через плече і попрямував додому.
Поспішаючи, я помітив, що між казармами військового містечка метушаться якісь люди. Деякі з них виходили вже на дорогу, маючи на плечах здоровенні тлумаки; інші нишпорили від однієї будівлі до другої.
Як я потім уторопав, то була друга ступінь грабежу — тепер уже «дикого». Та про це теж трохи пізніше зможу розповісти докладніше, бо сам був його учасником.
…Прибіг в хату і ще з порогу заволав:
— А я німців бачив!
Метнулась до дверей мама, причинила їх та, огорнувши мене руками, з видихом проговорила:
— Тихо синку! Ти нікому не казав?
Того вечора мама вже не випустила мене на вулицю. На другий день, виконавши кілька нескладних доручень мами, я трохи загальмував її пильність. Це дало мені змогу покрутитись біля хати у дворі, зайти до сусідів–товаришів.
Минувши Вугринівський міст, за якихось п`ять хвилин я вже був у центрі. Навкруги невеликої площі, яку огортали крамниці, установи, метушилися вкрай заклопотані місцеві жителі та селяни з навколишніх сіл. Все, що можна було винести з отих установ, вигорнути з крамниць, зняти з горищ, витягнути з підвалів, було зроблено вчора.
А сьогодні так, «підмітали». Хтось котив по бруківці залізну бочку з чимось, хтось навантажив свою теліжку чавунними дверцятами для піддувала. Дядько, з випущеною сорочкою, зачепив дротом величезну балію, запаковану кастрюлями, прасками, косами і тягнув цей дредноут через місто. Жінки, хлопці, дівчата, хто з кошиком, хто з торбою, хто з корзиною щось вихоплювали, щось запихали, щось замотували. Ніде нічого не було замкнене, накрите, заховане. Всі двері навстіж, вікна побиті, ляди зірвані.
У нещодавно побудованому універмазі, полиці були голі та на підлозі чого тільки не було…
Запам`ятались пакети–конвертики з синькою. Ніхто тих пакетиків не брав, не взяв і я. А даремно. Через рік на синьку був величезний попит: фарбувати полотно та ще чимало застосування мала та синька.
Будинок за будинком. Дійшов до пошти, то вже нове місто. Тут теж Мамай вже пройшов. Звідусюди звисали обірвані шнури, роззявлені з’єднання клем, мідні штирки контактів. Абонентський щит дивився на мене розбитими скельцями приладів. Звернув увагу на відкриті дверці вмурованої в стіну скриньки. Потягнув за дверцята — скринька захиталась. Не вмурована, а просто вставлена в нішу. Витягнув, обдивився. Майстерно зроблена з фанери скринька, розміром з невеличкий чемоданчик, сподобалась. З нею прийшов додому. Та не дало мені те спокою. Весь час повертався до думки:
«Треба піти у військове містечко, там цікавіше».
Через город, а потім леваду, вийшов з тилу на військове містечко. Забіг у казарму двоповерхову довгу споруду з червоної цегли. Незважаючи на те, що по всьому помешканні не було ніяких закапелків, поперечних стін, а весь простір казарми проглядувався одним поглядом з кінця в кінець. Казарма була наче виголена: голі каркаси двоповерхових металевих ліжок, голі стіни та відлуння від скрипіння віконної рами. Звідти я пішов до підсобних приміщень господарчої частини містечка, до складів. Там помітив з десяток стосів гарних зелених ящиків. Світла в цій коморі було мало.
Підкладаючи раз–за–разом під ящик якийсь уламок дошки, зумів перекантувати його тим важелем до порога.
В середині ящика, впритул один до одного, лежало десять маленьких ящичків, кожен розміром в однокілограмову пачку солі. Вони теж були дерев’яні і пофарбовані в чорний колір.
30
Одна з них збереглася до цього часу. Мама укладала туди квитанції про сплату різних платежів.