Кобура револьвера знаходилась не позаду правого бедра (як у наших командирів), а під лівою рукою. Сам револьвер був застромлений спереду за широкий чорний пасок, а покладена на нього рука надавала постаті погрожуючого вигляду. Згодом я зрозумів, що це.
Прибігши до себе в двір, я почув від мами:
— Де ти ходиш, біда моя? Он німці вже біля Вугринівської церкви! З двору ані кроку! Ти чуєш, що я тобі сказала? Чув я добре, що мама наказувала. Трохи повештався по двору, чимось відволіклась мама і… вже я біля Вугринівської церкви. Невеличкий майданчик біля головних воріт церковної огорожі утворився перехрестям доріг: одна з них вела із заходу на схід (Проскурів — Київ), друга місцева — з півночі на південь. До того ж перехрестя це було в місці головного в’їзду в місто і поєднувало його з передмістям — великим селом і військовим містечком.
Те, що довелось мені побачити біля церковної брами, сприймалось наче дія з якоїсь вистави. На верхній приступці одномаршевих сходів, що вели до широкої прибраної хвіртки стояв ряд чоловіків у чистих білих сорочках без капелюхів, чи там кашкетів. На нижній приступці стояло декілька жінок: теж в білих сорочках, чорних рясних спідницях: голови пов’язані квітчастими легкими хустинами. Ще трохи нижче, навпроти знайомих мені з лиця доходжалих, літніх жінок та чоловіків, стояло кілька німців, що весело і голосно перемовлялись своєю шварготіючою мовою. Вони були в шкіряних пальтах. Лише той, що тримав хлібину, підгорнуту рушником, мав рукавички, засунуті за ремінь. Поміж привітно зустрічаючими метушився якийсь чоловічок невизначеного віку у невизначеній формі одежі: військового крою зелений френч, обтягнутий командирським паском, і сині штани з широкими ногавицями. Чоловічок був перекладачем. Звертаючись то до німців, то до делегації, він вимовляв російські, німецькі, українські, польські слова. Мабуть, то був добрий перекладач, бо і німці, і делеговані безперервно ствердно кивали головами, що вони все добре розуміють і, в підтвердження цього, робили виразні жести руками. Всі ці слова були мені знайомі.
Наговорившись вдосталь, завдяки вживанню таких слів, як «гут», «просимо», «карашо», «до відзення» і їм подібних — сторони розійшлись.
Після їхнього приходу три–чотири дні було тихо.
Люди ловили худобу, яка порозбігалася з гуртів, що гнали на схід, всі старались не виходити за межі своїх осель — боялися. Дорослі в домівках ховали портрети вождів, різні грамоти, документи, фотографії рідних, що були в армії, на фронті; ховались рідні активістів, щоб не попасти під автомат чи рушницю німця, поліцая. Правда дехто приходом німців був задоволений. Один дід (мій сусід) говорив, що тепер (як прийшли німці) сонце зійшло перед його ворітьми… Пам`ятаю, люди плювали туди, де він проходив. Таня, моя дружина, жила на північно-східні околиці Києва Куренівці.
Хтось викрикнув до гурту дівчаток: «Німці вже на Западинці!». Такою собі «зграйкою» побігли вони до Западинки. Наввипередки. Не добігаючи до Западинки, на розі Лугової та Автозаводської раптом побачили невеличку сіру колону озброєних постатей.
Німці йшли по троє в шерензі вільним строєм, в колоні було рядів шість–вісім. На головах — каски, у кожного в правій руці зброя, опущена вниз. Від того, що йшли вони не в ногу, верхні ґудзики на френчі були розстебнуті, а халяви чобіт зверху розширені — складалось враження, що німці якісь розхристані. Наш зір зупинився на німцеві, котрий ішов поруч з колоною.
Здоровенний, з рябим грубим лицем, він тримав рукою біля грудей свою залізну каску, повну курячих білих яєць.
Раз–за–разом вільною рукою брав яйце з каски, спритно розбивав його об приклад автомата, що звисав з плеча йому під праву руку, випивав яйце одним духом і жбурляв шкаралупу то в тіток, що стояли під плотом, то в нас, то в хлопчаків, що повилазили на дров’яницю. Робив німець все це з захопленням весело регочучи після кожного кидка, не забуваючи вести рахунок влучним «пострілам».