Перші кілька днів «визволителі» ніяк себе не виказували; вони просто відпочивали, приглядались, влаштовувались.
В Порубинському колгоспі було наспіх організовано табір для військовополонених. У стайні, корівники, хліви, комори, загорожі для свиней, стійла для худоби було загнано декілька сотень червоноармійців, яких недолугі командири здали німцям мало не по квитанціях.
Ось таку військову частину (або рештки кількох) було загнано на господарчий двір Порубинського колгоспу. Охороняли полонених декілька німецьких солдатів. Яка сила тримала ще здорових, тренованих, спеціально підготовлених до війни чоловіків, у цьому загоні — залишається незбагненним для мене ще й по сьогоднішній день. Мабуть, це та сама сила, яка через два–три роки тримала в тупій покорі сотні й тисячі німецьких вишколених солдат, знову ж таки, кинутих тепер уже у радянський полон своїми командирами. І теж доводилося бачити, що тих німецьких чоловіків охороняли один, або два червоноармійці.
Табір в Порубинцях якось сам по собі розпався. Набравшись духу, полонені щоночі потроху «розчинялись» в пітьмі та темряві: якусь частину місцеві селяни «викупляли» за яйця, масло, сало в не дуже прискіпливих вартових; якусь частину вдавалося висмикнути з табору, вмовивши фельдфебеля–начальника тим, що знайшовся син своїх батьків, або чоловік своєї дружини, або брат, свекор, тесть, батько чи ще хтось з далеких–близьких родичів. Тих, хто не втік, або їх не «розкупили», перевели у табір для радянських військовополонених, влаштований у солдатських казармах згадуваного мною вже не раз військового містечка. Тут вже постарались типові частини вермахту зробити все на свій німецький лад. Три триповерхові цегляні казарми були обнесені високою, з колючого дроту, огорожею. Дерев’яні вишки на кожному кутку маячили прожекторами і подвійним караулом вартових з автоматами. Раз у раз попід стінами казарм снувало два–три охоронці з бурими злющими собаками. Широкі вікна казарм були затягнуті колючим дротом. Зовнішня, прилягаюча до табору територія, шириною тридцять–сорок метрів, була прибрана до «глянцю»: бур`яни викошені і спалені, кущі верболозу та ще якогось чагарника викорчувані, всілякі ямки, рівчачки, вирівняні й заплескані.
Всілякі викупи, обміни, вхід на територію когось з цивільних чи батька (як це робилося в Порубинському таборі) або спроба вплинути на охорону кошиком з куском сала чи півкопою яєць — були даремні, або надзвичайно ризиковані.
Та якогось таки дня околицями навколишніх сіл: Вугринівки, Вербівки, Порубинець, Голодьок та ще кількох пронеслась чутка, що комендант табору майор Паулюс дозволить принести для полонених якого-небудь харчу. В дворах заметушилися: в кошики, вузлики, торбинки, а то і насипом вкладали огірки, яблука, цибулю, хлібину, кусок сала, грудку масла, картоплю сирову і в «мундирах», півдесятка–десяток яєць, качани кукурудзи, пляшки–дві молока, пиріжки з горохом чи капустою; траплялись де в кого баночка меду, слоїк сметани, глечик кислого молока; в потаємне місце кошика деким вкладалась пляшка сивої горілки.
Спорядила торбинку з чимось і моя мама. Сама чомусь не пішла. Певного часу потягнулись до табору вервечки людей, в основному, жінок. Було багато дітей, ще зовсім малих і підлітків. До відчинених настіж воріт все більше і більше підходило «остменшів». Вартовий з вишки привітно запрошував, виразно жестикулюючи руками і щось викрикуючи на манер — «бітте фрау унд кіндер». Кілька німців метушливо господарювали внизу перед самими ворітьми. Потроху все більше і більше «передавальників» накопичувалось уже за ворітьми в зоні самого табору. Охоронці, зайняті прийманням кошиків, торбинок, пакунків від дорослих, зовсім випустили з-під своєї уваги нас, підлітків, частина яких вже була під вікнами ближчої казарми, частина підібралась і до двох дальших.
Один з них, просунувши голову крізь колюче сплетіння вікна, хрипло промовив: «Мальчики, воды, хлеба!». Тут же з кількох вікон другого і третього поверхів спустились мотузочки з пустими консервними банками, якісь брезентові ремінці і, навіть, зв`язані в ланцюжок солдатські обмотки. Хто з нас як міг і що мав, наповнював тим ті банки, прив`язував свої торбинки, пакунки, а бранці швиденько витягували їх догори. Хтось з німців схаменувсь і, погрозливо скинувши з плечей рушницю та клацнувши затвором, закричав: «Век! Век!» і ще щось до того «век» добавляючи, щоб ми скоріш зрозуміли, що може бути непереливки.
За кілька днів по тому і цей табір військовополонених було розформовано. Якусь частину бранців перевезено до інших таборів, якоюсь частиною звантажили вантажні вагони, забили двері, душники і повезли до «рейху», невеличку частину залишили, щоб було кому обслуговувати типових чиновників різного роду німецьких комендатур.