Почав шукати однолітків з тих часів. Може, вони пам’ятають щось з того?
Ось що написав Коля Іващук, відповідаючи на мої листи: «Захопили німці Хмільник 13 липня 1941 року. Вже на третій день біля залізничного мосту (по дорозі на Бердичів) розстріляли 400 чоловік. Це були, в основному, активісти, яких видали зрадники. Частину єврейського населення зігнали у двір райспоживспілки і там мучили їх: заставляли танцювати босими на битому склі, обрізали бороди у чоловіків і примушували їсти волосся. Деяких прив`язували до коней і волочили по місту. Федя Мироненко, який жив на Січкарівці, бачив на власні очі, як німці вели колону людей до кар`єру за мостом.
Говорив Федя: «Людей тих гнали по вулиці, що йшла через ставок і млин Залевського, а далі на Бердичівську дорогу. Вони ледь-ледь переставляли ноги, були дуже побиті, одежа пошматована, босоніж. Деякі з них зовсім не мали сили йти і їх підтримували ті, що йшли поруч. Цю, досить велику колону в’язнів, гнали, тримаючись боків колони, шість–вісім німців. Колона йшла поволі, ледь-ледь, а німці безперервно лупили кийками, прикладами, носаками кожного, хто уповільнював ходу. Вже біля самої застави млина зовсім знесилених відстріляли короткими чергами з автоматів і скинули до низу. На якихось півгодини колона зникла за порядком придорожніх хат, а там знову показалась вже на самому початку Бердичівської шосейки.
Вмостившись на бильце теліжки, поставленої сторч біля клуні, я бачив, як колона повернула з дороги до кар’єру, а за якусь хвилину–дві частина її забіліла і відокремилась від основної. То німці почали свою роботу, як завжди акуратно і в певному порядку: заставили бранців, перш ніж лягти в землю, роздягнутись до білизни. А далі було все добре видно, та не було чути. Все як у німому кіно: побілілу групу бранців ставили на бруствер (насип на самому краю ями) і розстрілювали. Поки стрілки, перевіряючи надійність своєї роботи, зіштовхували ногами тих, хто не спромігся сам звалитись в кар`єр, підводили наступну групу. В такому порядку, порція за порцією, німці виконували свою роботу, не збиваючись з ритму.
Самих пострілів чути не було, хоч добре було видно як німці наставляли автомати, як після цього падали люди — одні конвульсивно здригались, інші гупались стовпом, ще інші клякнувши ногами, наче в роздумі, схилялись додолу.
Перебуваючи у Хмільнику у пошуках хоч якихось офіційних відомостей, пощастило мені зустрітись і розмовляти ще з одним свідком тих подій літа сорок першого. То був Абович Ісак Михайлович. Говорили ми в його службовому кабінеті директора районної електромережі. Робочий день закінчився, приміщення дирекції спустіло, вщухли телефони, виключився селектор. Ісак Михайлович неквапливо розказував про гето, в якому перебував того часу, про своїх батьків, родичів, розстріляних у сосняку під Вербівкою. Потім підвів мене до відкритого вікна і, показавши рукою на довгу з підмурком будівлю складського типу, промовив:
— Ось у цю гамазею німці заволокли більше чотирьохсот наших людей. Знущанням, катуванням довели їх до нестями, божевілля: потім вивели до кар`єру і всіх розстріляли. На моє запитання, чи доводилось йому десь, щось читати про це в офіційних документах — виразно розвів руками…
Та все ж мені довелось прочитати про цю страшну і так довго замовчувану у Хмільнику, в Радянській Україні, в усьому Союзі, подію.
Ісак Михайлович порадив мені відвідати Сурову Галину Миколаївну, у якої було дещо з матеріалів про життя і смерть хмільничан в роки окупації міста. І коли Абович дав мені цидулку з адресою Сурової, я звернув увагу, що на вказаній вулиці Шевченка, я жив з мамою і в роки війни, і після війни, а мама проживала на цій вулиці до самої смерті до 1980 року.
44‑й номер будинку, а ми на початку — в п’ятому номері.
Поволі під`їжджаючи машиною до сорок четвертого, я під’їхав до свого минулого…