По ліву сторону, раніше згадуваний мною будинок витонченої архітектури, в якому незмінно розміщувалось місцеве відділення НКВС, а в роки окупації — жандармерія–поліція. Праворуч саме той сорок четвертий, досить величний цегляний будинок, піднесений на кам’яний цоколь, з розлогими сходами. В післявоєнні роки в будинку розміщувалось районне відділення КДБ[35].
Підіймаюсь по тих сходах, якими ступав в свої шістнадцять літ. Стукаю в двері з табличкою «5».
— Відчинено, заходьте…
З глибини кімнати мене привітно запрошує вже немолода жінка.
— Тільки-но дзвонив Ісак Михайлович. Я вже знаю, хто ви і що вас цікавить. Заходьте.
Не чекаючи від мене запитань, Галина Миколаївна послідовно і докладно розказала мені про себе, про своїх батьків, поділилась думками про деякі події минулого…
Сама Галина Миколаївна вже на пенсії, але продовжує ще працювати прибиральницею в санаторії для працівників МВС (санаторій в тому будинку, де колись розміщувалась міліція, а до революції — будинок земського лікаря Донцова). Мама її, Катерина Каленівна, недавно померла: Праведниця Миру — переховувала євреїв, рятуючи їх від неминуючої смерті. Батько — кадровий офіцер Радянської Армії, фронтовик, кілька років пожив ще після війни та рани і підірване здоров`я вкоротили його вік.
По закінченню своєї оповіді Галина Миколаївна дала мені книжку, яку надіслала їй з Америки давня подруга дитинства Емілія Кеслер. По всьому було видно, що Галина Миколаївна дуже береже цю книжку. Вона так і сказала:
— В цій книжці згадується багато людей, яких я знала, розказується про мою маму…
Я попросив дозволу переглянути книжку, зробити деякі виписки. Вмостившись за столом, почав гортати сторінки цієї книги, що видана російською мовою. Прочитав автора і назву книги: «Самуил Гиль «Кровь их сегодня говорит. О катастрофе и героизме евреев в городах и местечках Украины» (Нью–Йорк, 1995).
Догорнув до сторінок, в яких йдеться про Хмільник.
Читаю на сторінці 36:
«— … 12 августа 1941 года на шоссейной дороге Хмельник–Уланов были расстреляны 400 мирных советских граждан».
Так вперше я натрапив, що в друкованій великим тиражем книжці, виданій в Америці (!), мова йде про те, що я багато років намагався знайти тут, у Хмільнику, в місті, де була здійснена ця акція. Та на цьому мої «відкриття» тільки почалися.
В розділі «Михаил Гиль, бывший узник Хмельникского гетто» читаю просте речення: «В июне 1941 я окончил 5 классов средней школы» — в голові спалахнуло — та це ж Мишко Гила[36]. Ми ж з ним навчались в одній школі, в одному класі! А коли прочитав далі: «Не зная, что война уже началась, группа ребят моего класса ушла в лес, чтобы отметить начало каникул. День был прекрасный, в лесу все зеленело и пахло, воздух был чист и приятен, грело солнышко. Сидя у костра, мы напевали известную песню «Если завтра война», не подозревая, что она уже полыхает на всей огромной границе». Це він, Мишко Гила, частенько обіцяв нам (а мені особливо), що як ми не облишимо йому дошкуляти, то він покличе свого старшого брата Сьому, а вже той… Так, ми знали, що у Мишка є старший брат і що його ось-ось мають взяти до війська. Правда, мені якось не довелось його бачити. Та ось тепер я читаю його. Дуже незвичний, незрозумілий і, водночас, інтригуюче–загадковий стан я відчував, коли читав Самуіла Гіля, а особливо розділ, в якому йде мова про Хмільник і ті дні.
Ось читаю про злодіяння нацистів у Хмільнику в січні 1942 року. Автор називає місця подій, прізвища, описує «технологію» погрому і все інше з ним пов’язане. Я читаю все це і наче вдруге бачу сам те, чому був свідком, про що чув.
Як тільки дещо вщухла напруга перших днів окупації, мама загадала, щоб я пішов до тьоті Броні в село і приніс речі, які занесено на схов ще до того, як німці захопили місто. Пішли ми вдвох з сусідом Дмитром Пугачем. Батько мого друзяки Володі вирішив скористатись нагодою і теж заніс свій тлумак у село.
Якогось липневого дня ми з дядьком Дмитром вертались з речами через Вербівку. Невеличке подільське село на південний захід від Хмільника, кілька кручених вуличок, на пагорбку гарнесенька дерев’яна церківка кольору весняного неба, а навпроти — довгий одноповерховий будинок школи.
От, хіба і все. Тихе, спокійне і трохи дрімотне село.
Пройшли шляхом край села і вже минули пагорб, за яким заховались і хати, і верби, і кручені вулички. Раптом сильний удар–поштовх звалив мене з ніг, поруч впав дядько Дмитро. Намагаючись щось збагнути, я спробував спертись на руки, але важка рука дядька тут же притиснула мене до землі. Не мозком, а клітинами тіла я відчував, що не можна ні скрикнути, ні про щось запитати. Кинувши очима на дядька, я перевів погляд туди, на дорогу, куди дивився він. Крізь сплетіння гілок з листям побачив, що серединою дороги сунуть кілька возів, запряжених людьми. На кожному возі німець–погонич раз–у–раз періщив батогом якогось з «коней«…