Ворох Семен — тяжко поранений в бою під Проскурівом, взятий в полон і вимучений німцями в концтаборах, звільнений американськими військами — з прибуттям додому висланий в Сибір на десять років за вироком народного суду. А скільки років тяжіло над людьми тавро «був на окупованій території«… Скільки ті люди — діти, бабусі пережили лиха, поневірянь, голоду, фізичних страждань, пострілів і розстрілів!
На свої очі сам бачив, як солдат–фронтовик, який три роки пройшов пеклом війни, забіг до хати, впав на коліна і молив в дітей своїх прощення, що не зумів оборонити їх.
А ще ж було після 9 січня і 12 липня 42‑го, 14 листопада 43‑го, і 4 січня 44‑го. Всього ж було покладено до ями одинадцять тисяч сімсот п’ятдесят людей. Останніх сто двадцять євреїв зібрали в колишній єврейській школі (там розміщувалась жандармерія), і вивезли на розстріл у лісок по Вінницькій трасі.
До пам`яті я прийшов неділі через дві. Був ще досить кволий, немічний, мало говорив; перестало тягнути на вулицю. Та вже в перші весняні дні до мене почало швидко повертатись здоров’я; правда, хвороба таки залишила по собі слід, який я помітив пізніше, вже будучи не підлітком, а юнаком: кудись поділось бажання верховодити, бути «першим», «ватажком», або як тепер кажуть «лідером». Я став уникати тих дитячих конфліктів, якими так густо були пересипані мої дні: десь поділась агресивність, забійкуватість. Тим часом, може це мені тільки здається, що всі ці «переломи» сталися внаслідок моєї хвороби. Може, наступив «перехідний» вік?… Березень 2001 року — весна, багато світла, природа пробуджується і тягнеться до життя, а в моїй душі холод, темрява: йдуть з життя дорогі і близькі для мене люди…
Не стало Леся. 20 березня у віці 73‑х літ помер мій друг з раннього дитинства Олексій Головін. Я вдячний долі, що зустрів таку людину. У наших стосунках «фізично», так би мовити, я був «першим», та мій товариш був значно «вищий» від мене духовно, що на всіх етапах життя позначалось на мені тільки позитивно.
Через кілька днів вдарило по мені важке горе, зайшло «сонечко», померла Таня. Трохи не дотягнули ми до нашого 50-річчя.
Померла красива людина, вірна дружина і мудра жінка, талановита і надзвичайно працьовита учителька: незамінна господарка дому, турботлива мама, віддана бабуся — людина, яка мала хист і вміла дати лад чоловікові, дочці, онуці, сестрі, братові. Знала як повестися в товаристві: понад усе і всіх шаноблива до своїх батьків, свого роду, з високими громадськими почуттями до своєї країни та її народу.
Тепер вже, згадуючи Танечку, прийшло в голову вичитане десь: є люди, які наче той паротяг, що при одній вазі з вагоном може тягнути за собою цілу низку їх — ешелон довжиною в кілометр. Трохи згрубіле порівняння, та не можу зневажити ним…
За добу до фатальної години Танечка майже зовсім не говорила, перебуваючи у якомусь напівсні і вже не реагуючи ні стогоном, ні рухами на так дошкуляючий її біль. Я теж мовчав, сидячи біля неї в ногах і плекаючи надію, що все обійдеться. Раптом промовила чітким хоч і не сильним голосом: «Борис, я вмираю. Потисни мені руку». І впала в забуття. Зранку, наступного дня, коли Олена, що була біля мами, вийшла тільки-но з кімнати, причинивши за собою двері, я почув коротке, схлипуюче дихання. Тут же покликав Олену. Обоє, схилившись над ліжком, відчули, що дихання затихло — життя припинилось. Вічний сон… З віконця настільного календарика виглядало 25 березня. Стрілки годинника своїми вістрями встромились: одна — менша і некваплива — в цифру 9, друга — більша та спритніша — в позначку 45.
Тяжко. Дуже тяжко. Ні в кого і ніколи не знайдеться слів виказати того, що сталось в душах наших…
За якусь хвилинку надбігла внучка, трохи пізніше прийшла з утренньої Катерина. Дали знати лікарю. Олена все робила чітко і розмірено: кинулась до шафи, де на поличках в усталеному порядку була розкладена чиста білизна. А там — записка: «Поховайте мене так, щоб було місце біля мене і Борису. Одягніть в костюм і вишиту блакитну блузку, що в кульку. Все це зробіть тихенько, без сліз і крику. Всі гарно одягніться. Відносно поминок, то зробіть скромний обід, а не «свадьбу». Простіть і прощайте. Всім дуже вдячна за вашу увагу і турботу».
Знала, дорога наша, куди кинуться «всі» вже в першу годину після «того«… Не дала тільки знати нам, коли ж це вона написала? Ще і ще раз мила Танечка проявилась в своїй розсудливості, поміркованості і виваженості. Письмо рядків, як завжди, чітке, розбірливе. Послідовність викладу збережена від першого до останнього слова. Зрозуміло, що було то написано задовго до критичного стану, стану знесилення. Виходить, знала, коли написати, знала багато більше за «всіх» наших домашніх і, навіть, лікарів…