А далі все було за звичаями. Відслужено «за упокій». Поховали на Берковецькому кладовищі біля мами — Варвари Хомівни. Через 26 років біля мами її наймолодша дитина, якій виповнилось 76 років. Потім були поминки, 9 днів, 40 днів.
Моя Танечка кохалась в квітах, правда, не тих екзотичних, які ростуть десь там, у якихось заморських краях, а найзвичайних, наших: чорнобривцях, мальвах, любистку… Завжди збирала насіння, сортувала їх у вузлики, готувала до весни. Та на цей раз не довелось їй висаджувати ті квіти. Посадила їх Катя, її сестра, а квіти не проросли (!), насіння не зійшло…
Знову ж таки «явище» на сороковини: Олена разом із своєю донечкою накривали стіл. Розкладали тарілки, ножі, виделки, ложки; ставили чарки, фужери, склянки. Підготувавши все до ладу на столі, в кімнаті, стали в кухні готувати начиння. Раптом почули дзеньк розбитого скла: наче щось упало на підлогу, або ж вдарило чимось по скляному посуду в тій кімнаті, де за якихось чверть години «вбирали» стіл. Заглянули в кімнату, пройнявшись думкою: «А що це воно таке?». Тут же й примітили: на столі одна із високих склянок (для прохолодних напоїв) розкололась і верхня третина лежала долі, поруч із своєю нижньою частиною. Стривожились, гадаючи, що то подано якийсь знак… Олена так і казала потім: «Це не що інше, як наказ мені від мами, що я щось не так роблю, як би вона хотіла…».
Все, що сталося весною 2001 року, я вирішив записати в «Листах до себе», не відкладаючи «на потім». Адже, щоб записати події, які сталися в моєму житті за 11 років (1930–1941), знадобилось приблизно стільки ж років.
Майбутній читач сам побачить, як то воно складеться. А поки що, то мені вже пішло на восьмий десяток… і я повертаюсь до тих днів, коли мені минуло одинадцять. Повертаюсь до тих подій, які відбувались зі мною 60 літ тому.
Отже, зима перевалила з сорок першого на сорок другий рік. Сувора зима. Скажена лють охопила світ: людей, природу…
Слідом за моїм одужанням якась хвороба захопила мою маму. Довелося мені більше сидіти дома, хоча, вряди-годи, я виривався і, обов`язково встрявав у якусь халепу. Якогось погожого дня домовились ми (я, Володя Пугач і Володя Снісарчук) навідатись у колишні військові казарми. Заглянули в одну, поблукали по другій, забігли в приміщення полкової санчастини: побитий лабораторний посуд, розчахнуті двері, на поличках пляшечок, баночок, скляних трубок по чудернацькому зігнутих. Стійкий запах розчинників, сумішей. Хрускаючи черевиками по цьому безладдю, попрямували до підсобок. Тут поталанило. В невеликих комірчинах знайшлося щось для нас. В одній надибали резинову автомобільну камеру, в другій — дві пари лиж. Для хлоп`яків того часу то було неабияке придбання. Володя Чорний (таке прізвисько мав Пугач) накинув камеру собі на шию, даючи цим знати, кому вона належить. Я і Володя «рижий» (таке прізвисько мав Січкарук) закинули на плече по парі лиж і, бадьоро розмахуючи руками, почимчикували додому. Та зразу ж і спіткнулись. Тільки-но вийшли за ріг казарми, так і остовпіли: за п`ятдесят–сімдесят кроків прямо перед нами на широченному напівкруглому балконі будинку штабу колишньої військової частини розсілося в кріслах декілька німецьких офіцерів. Вже добре пригрівало сонечко, тепло, ось і вийшли німецькі офіцери помружитись та подиміти сигаретами після ситного обіду.
Внизу, під балконом, стояв мотоцикл з коляскою, поруч нікого не було. Нам би не треба зупинятись, збочувати напрям ходи; нам треба було йти повз той «штаб»: дивись – і пронесло би… Та це я потім став таким поміркованим. А тоді відбувалося ось що…
Німці звернули на нас увагу: можна було якось розважитись. Почали голосно щось белькотіти, показуючи на нас. Один з них, сміючись, перегнувся через бильця поручнів і заволав, одноразово жестами рук показуючи нам підійти ближче. Вигукував він своєю мовою, та ми вже встигли за цих півроку чи трохи більше набратися німецької лексики. В перекладі це звучало приблизно так: «О-о! Партизан! Та як багато їх! А йдіть–но сюди, ближче». Німець потроху входив в роль. З його компанії хтось заохочуюче кинув: «Віллі, а ну займись цими грізними диверсантами».
Далі трапилось те, чого німецькі офіцери спочатку не зрозуміли. Переконаний і сьогодні, що ми теж мало що тоді розуміли. Не домовляючись, не виказуючи і не погоджуючи ні в який спосіб своїх намірів, ми, наче по–команді, скинули одноразово свої «трофеї» і… рвонули. Рвонули не просто як-небудь, куди-небудь, а до полігону, що був за якусь сотню кроків через дорогу, яка, власне, і розмежовувала містечко від тренувального поля. А там ми досконало знали всі ті траншеї, окопи, бліндажі, закручені і переплетені ходи, сполучення, цегляні стіни, кам`яні кучугури, безладно накидані колоди, вузенькі і довгі кладочки через рівчаки та прірви, хрестовини з низками колючого дроту. Всі ці витвори були нами свого часу обнишпорені в пошуках відстрелених гільз, учбових гранат, жовтаво–блискучих куль з важкою начинкою свинцю. В час передислокації військових частин, коли полігон залишався без нагляду, без господаря, ми полювали за дровами, без яких у нас завжди була велика скрута. То якийсь брус виважиш з перекриття бліндажу, то щось виймеш з укріплення стінки траншеї, то березовий стояк вирвеш з опори місточка. Так що всі ходи–виходи полігону ми знали напомацки.